Шокована, вона усвідомила, що кілька найщасливіших моментів в її житті сталися в останні кілька місяців.
— Але нам так подобається там жити, — сказала вона. — А Зіггі подобається школа — ну, зазвичай.
Вона пригадала, як він плакав цього вечора. Вона просто не могла щодня відправляти його до школи, де діти говорять йому, що батьки не дозволяють їм із ним гратися.
— Якщо хочеш залишитися — залишайся, — сказав тато. — Ти не можеш дозволити, щоб та жінка випхала тебе зі школи. Чому б їй не піти?
— Я не вірю, що Зіггі міг скривдити її доньку, — сказала мама Джейн, уважно дивлячись на шматочок пазла, який вона швидко перекладала з місця на місце.
— Справа в тому, що вона у це вірить, — сказала Джейн. Вона спробувала покласти один шматочок у правому нижньому кутку картини. — І інші батьки теж у це вірять. А я не знаю, я не можу напевне сказати, що він цього не робив.
— Той шматочок туди не підходить, — сказала її мама. — А я можу напевне сказати, що він цього не робив. Йому просто таке не притаманне. Джейн, той шматочок не пасує, це частинка капелюха панянки. Про що я казала? Ага, Зіггі, кажу тобі, Господи! Ти була найсором’язливішою дитиною у школі, слова не могла нікому сказати. Ну і звісно, у Поппі була найдобріша вдача…
— Мамо, вдача Поппі не має значення! — Джейн здалася і кинула той шматочок пазла. Її переживання вилилися у цей неочікуваний вибух гніву та роздратування, який дістався її бідолашній, беззахисній мамі.
— На Бога! Зіггі — не реінкарнація Поппі! Поппі навіть не вірив у реінкарнацію! А ще ми не знаємо, які риси характеру Зіггі міг успадкувати від свого батька, бо його батько був… був…
Вона замовкла саме вчасно. Ідіотка.
За столом раптом запанувала тиша. Дейн підвів голову від пазлів та потягнувся через стіл, щоб покласти часточку пазла.
— Люба, що ти таке говориш? — мама нігтем зняла кришку, що приклеїлася їй до кутика губ. — Він тебе скривдив?
Джейн подивилася на людей за столом. Дейн зустрів її погляд запитанням. Мама нервово перебирала пальцями. Батько стиснув щелепи, у його погляді читався страх.
— Звісно, ні, — сказала вона. Коли хтось, кого ти любиш, залежить від твоєї брехні, казати неправду легко. — Вибачте! Господи, ні! Я не це хотіла сказати. Я хотіла сказати, що біологічний батько Зіггі був абсолютно чужою мені людиною. Тобто він здавався милим, і все таке, але ж ми про нього нічогісінько не знаємо, і я знаю, що це соромно…
— Думаю, ми вже оговтались від твоєї зухвалої поведінки, Джейн, — сказав Дейн. Він і на мить не купився на її брехню — вона це зрозуміла. Та брехня була не так потрібна йому, як батькам.
— Це точно, — сказала мама. — І мені байдуже, який був той чоловік, я знаю свого внука — він не кривдить інших і ніколи не кривдитиме.
— Саме так, — погодився батько. Його плечі опустилися. Він відпив ковток чаю та взяв наступний шматочок пазла.
— І якщо ти не віриш у реінкарнацію, дорогенька, — мама Джейн тицьнула у неї пальцем, — це не значить, що ти не можеш відродитися у комусь іншому!
Джонатан: Коли я вперше побачив ігровий майданчик у школі Пірріві, то подумав, що він просто чудовий. Скільки там схованок! Але тепер я бачу і його недоліки. У школі стільки всього відбувалося, а вчителі і гадки не мали.
Розділ сорок восьмий
Маделін стояла посеред кімнати та думала, що ж їй робити.
Ед і діти спали, дякуючи Селесті усе було прибране після засідання клубу. Їй треба було б іти спати, але вона ще не стомилася. Завтра п’ятниця, а п’ятничні ранки завжди були божевільними, бо перед школою вона мала відвезти Абігель до репетитора математики, Фреда — до шахового гуртка, а Хлою…
Вона завмерла.
Їй не треба везти Абігель до репетитора на 7.30 ранку. Більше це не її зона відповідальності. Тепер це робить Натан чи Бонні. Вона постійно забувала, що її послуги мами Абігель уже були непотрібні. Теоретично її життя мало стати легшим: лише двох дітей щодня зібрати до школи, але щоразу, коли вона згадувала якусь справу, пов’язану із Абігель, яку вона більше не повинна була робити, її накривало гостре відчуття втрати.
Її тіло аж вібрувало від гніву, який вона не могла вивільнити.
Маделін підняла Фредів іграшковий світловий меч, котрий він завбачливо залишив на підлозі, щоби зранку хтось через нього перечепився. Увімкнула його — меч засвітився червоним та зеленим, Маделін розтинала ним повітря, ніби Дарт Вейдер, нещадно караючи всіх своїх ворогів.
«Іди до дідька, Натане, за те, що вкрав мою доньку. І ти, Бонні, теж, за те що допомогла йому».