Виявляється, прінстонські тузи докопалися до самісіньких основ гравітації. Джілберт малював у моєму блокноті хитрі силові лінії, схожі на зріз столітнього дерева.
— Уявіть собі, що зараз через весь бар, прилавок, через нас із вами проходять лінії земного тяжіння. Що станеться, коли яка-не-будь сила викривить ділянку поля, прогне його невидимі ребра?
— Мабуть, ми відчуємо збільшення або зменшення тяжіння в одній точці?
— А якщо зробити це раптово? Різко?
— Удар.
Він ствердно кивнув і відкинувся на спинку стільця.
— Так, блискавичний силовий ефект… Ви, звісно, бачили механічні руки? Оператор бере кубик: біоструми, що супроводжують той чи інший рух пальців, передаються «м'язам» захоплювачів, і сталева рука легко піднімає величезний ящик. А я подумав про можливість гравітаційного моделювання рухів. Розумієте? З допомогою особливого передавача порух пальця буде дубльовано спрямованим рухом поля. Якщо мені, припустимо, треба, сидячи вдома, зрушити з місця он ту чарку, я простягаю палець, і сила тяжіння на ділянці, рівній площі кінчика пальця, векторіально зростає на величину мого зусилля… Отже, можна по точечках, по маленьких квадратиках змоделювати на віддалі все наше тіло. Створити гравітаційного двійника. Не виходячи з кімнати, брати зразки мінералів на Марсі чи копирсатися в атомному реакторі…
— А зворотний зв'язок? — наважився встряти я.
— Він є. Ми відчуватимемо, до чого торкається наш двійник. А видимість — на жаль, поки що лише на відкритих просторах— забезпечать телелокатори.
— Геніально!
Я порадив Керуакові передати патент військово-повітряним силам. Він зареготав і обіцяв подумати… До речі, за асоціацією з сірим «форд-фалконом». Лігард їздив на зйомки «Сезостриса» й надрукував якусь нісенітницю про таємниче побиття Вайссена.
Розпитати Френка.
Добридень, любий Джі!
Сьогодні я прочитала в газеті про врятування другої марсіянської експедиції. Ти тепер, як кажуть, герой дня. Твої «телетактильні двійники» приголомшили весь світ.
Тепер я можу розповісти тобі одну історію, яка сталася в ті чудові дні шістдесят восьмого року.
Пам'ятаєш, як одного разу ти привів мене у свій кабінет? Я відразу звернула увагу на величезну чорну шафу із замком, як у банківськім сейфі.
— Ось мій основний капітал, — з усмішкою сказав ти і поплескав по залізній стінці. У шафі не було нічого, крім великого екрана.
— Стежиш за супутниками? — пожартувала я. Ти похитав головою. Мені стало страшнувато, але цікаво — боже, скільки разів ти лаяв мене за цікавість!
— Тоді, що це за екран?
— Увійди, не бійся. Я ввійшла.
— Хочеш побачити який-небудь район міста?
— Так. Сквер на набережній. (Пам'ятаєш, Джі?..) Ти торкнувся клавішів маленької машинки на столі. На екрані заблищало море, загойдались пальми… Все було беззвучне і дуже яскраве.
Я нітрохи не здивувалась, коли з-під екрана виповз на стрижні маленький гарний штурвал.
— Спробуй повернути, тільки обережно.
Пальми попливли переді мною, я побачила лавки й перехожих: шафа перетворилася в автомобіль, що їхав набережною, екран — у його вітрове скло.
Раптом просто переді мною опинився рудий пальмовий войлок; ти сказав: «Стоп!», і я… торкнулась обличчям мохнатого стовбура.
Ах, як ти сміявся тоді, а я стояла й не могла опам'ятатися.
Ти пояснив мені дію машини: в людини з'являється невидима копія, що може на відстані повторювати всі рухи оригінала й відчувати на дотик предмети…
Я відразу подумала про трюкові зйомки. Простягла руку вгору, знайшла в повітрі невидимий, гладенький і твердий край пальмового листя, смикнула його — й побачила на екрані, як пальма замахала побурілим листям — смішно-смішно, мов собака уві сні лапою…
Потім ти замкнув шафу й поклав ключ у кишеню. Ми домовилися поїхати в ресторан. Там було чудово: музика, м'яке світло, все як через блакитний фільтр… Коли ти вже розплачувався, мимо вікон повільно проїхав чорний «ролс-ройс» Вайссена (він любить англійські машини).
Пам'ятаєш? Я розповідала тобі, що Вайссен — людина з породи ідолів. У мене завжди пробігав мороз по спині, коли я дивилася на нього. Він на голову вищий від юрби, широкоплечий і дужий, мов динозавр. Він високо несе свою благородну голову. Він дивиться на людей, мов кардинал, який благословляє у соборі. Все в нього солідне й респектабельне: автомобіль, особняк, рогові окуляри, портфель, краватки, голос, манери… Ти знаєш, Джі, в зовнішності кожної людини завжди хоч що-небудь не так: трошки запорошений манжет, подряпинка на черевику чи вибилося пасмо волосся… У Вайссена — ніколи. Волосся в нього лежить, як у камінного лева, сорочки біліші від молока, черевики засліплюють, на шкірі ні прищика, рухи ідеально відшліфовані. Весь він, мов щойно з конвейєра. Ми всі — від хлопчика-освітлювача до директорів найбільших кіностудій — відчували на собі гніт його респектабельності. Ми його ненавиділи. Вайссен нікому не говорив «ти», не був пихатий, не кричав на підлеглих, досить часто жартував і всміхався, але… Я, наприклад, не могла уявити його хлопчиком чи навіть юнаком. Невже його колись била мати? Лаяв шкільний учитель? Невже він був коли-небудь п'яний? Закоханий? Просив когось про милість? Нам здавалося, що Вайссен ніколи не народжувався і ніколи не вмре. Він стояв поза часом. І завжди був такий. Ах, Джі! Як жаль, що я не письменник!
— Еліно! — не раз казав він мені,— Еліно, не треба філософії. Філософія створена для атеїстів, які намагаються якось виправдати свої гріхи. Ви хочете приносити добро людям. Хочете розумних ролей. Хочете примусити юрбу мислити… З боку інстинктів ми всі рівні, а ось вище… Все одно ви нічого не зробите. Ви ж не Ісус Христос! Хоча ваш «форд-фалкон» М-1723 вже знаменитіший від могили господньої…
Мені давно хотілося провчити його.
Коротко… Я вийняла ключ з твоєї кишені. Я пробралася в твій кабінет. Відчинила шафу. Довго навпомацки шукала наш зйомочний майданчик. Попадала в якісь двори, завулки, збила собаку, кидалася по вулицях Лос-Анжелоса. Потім з'ясувала закономірність руху… Такі чутливі клавіші… Знайшла. «Наїхала» на Вайссена. Він був поряд, у білій жокейській шапочці, витирав носовичком лице. Я щосили вдарила — попала в лоб. Мокра, спітніла шкіра. Він оглянувся — нікого… Я вдарила ще раз, била хвилин п'ять, відчувала в порожній шафі його тіло, рвала сорочку (на екрані наче вітер здирав із Вайссена тканину), пхнула підбором. Задихнулася вже. Тут біжить Кларенс, холуй, покидьок. Вибила йому зуби. Ще мить — і Вайссен хапає стільця, кидає в порожнечу. Розбив мені лоба, я потім тікала з твого будинку — закривалася хусткою, щоб не бачили…
Ось і все. Пробач. Через рік закінчується контракт, я приїду до тебе, Джі…
ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ
Анджелі Ремик було вісімнадцять років, і вона, готуючись до заміжжя, відвідувала курси побутової радіоелектроніки.
Її подругам теж було по вісімнадцять, і вони відвідували ті самі курси.
Зовнішність дівчини відповідала стандартові початку нового віку: стрімкі хлопчачі лінії ніг, недорозвинене тіло, маленька голівка на гнучкій шиї, довгасті очі — одне слово, всі атрибути загальновизнаної краси, яка ще наприкінці двадцятого століття повністю ліквідувала уявлення про жінку, як про продовжувачку роду людського, і уподібнила молодих дівчат тендітним білим паросткам, що зростають у темряві.
На одній вечірці Анджела зустріла художника Снока. Ця дивна людина з випуклими очима майже не брала участі в розмові про нові кінофільми та гонки глайдерів. Снок виявив бажання підвезти сп'янілу Анджелу, але, на її великий подив, не зробив спроби навіть до найневиннішого зближення. Коло дому Снок сказав на прощання: