Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в обхiд комiтетчикам.
– Держись тепер крiпко, Степане! – Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз рухливому клубковi.
Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя.
Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс i Мiрошниченко першими кинулися їм назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
– Робiтничий загiн пiдiйшов! – радiсно вигукнув Мiрошниченко, прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв.
– Чому так думаєш? – напружено прислухається до пострiлiв Донелайтiс.
– Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи.
– Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина чоловiк!
– До нас пiдступає. За людей в першу чергу турбується. I справдi, незабаром комiтетчики з'єдналися з усiм збройним робiтничим загоном з цукрового заводу.
– Ну як, орли? Б'ємо ворогiв? – пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля революцiї 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльської фортецi погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйної органiзацiї.
– Здається, вчасно поспiли, – припав командир робiтничого загону до вогкої вiд роси станини. – Iнтересно воюєте.
– Ох, i вчасно, – весело промовив Мiрошниченко. – Думалось… та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
– А ви погане мiсце вибрали для маневрування, – тихо сказав Савченко. – Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi, поки вони до пам'ятi не прийшли.
– ксть вiдсiкти вiдступ.
– О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iльїн, пiднеси кулеметникам води.
– ксть пiднести води…
– Чуєш, як навколо забринiли голоси? – усмiхаючись в короткi цурпалки вусiв, промовив Бондар до Кушнiра.
– Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. – Вистрелив на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив:
– Подивiться навкруги… Бачите, як пiдiймається земля у свiтаннi.
Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофiєвi i досi не слалося.
Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони поруч iз ним, поклич – i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього.
I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця, нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися у них споконвiчнi сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба не наївся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про чесне, краще життя…
Виоремо тебе, ниво, обсiємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат, не гнала своїх трудженикiв на край свiту за тiєю копiйчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хлiба… Усiм своїм тiлом вiн вiдчував ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна.
I через якийсь промiжок часу Тимофiй згадує слова Мiрошниченка: «Селяни одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував людям…»