I Тимофiй усе зрозумiв.
Востаннє пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн наближався до їхньої гранi i вже вiдходив од них назавжди… Може, Докiя, Дмитро… I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша.
Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали убитi друзi i земля…
– Панська?
– Та нi, наша.
– Значить, панська?
– Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена.
I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях серед житiв. А з далини до них усмiхається дороге обличчя вождя…. «Хлiб йому селяни принесли…» Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю… усе, усе переплутав Мiрошниченко.
I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнаної гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому.
I Тимофiй не чує, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи їх з тiла, як пiдхоплює течiя його i несе на широке плесо…
– Капець! – високий каракатий бандит пiдкидає втинок на плече i прямує стежкою нагору.
– А завзятий чорт! – з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. – Скiльки проплив у таку холодину.
Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважується слова сказати, тiльки погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно перекривлене страшною напругою.
Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася, зiтхнула i попливла услiд за своїм господарем, а Варчук iще не виходив iз прибережних кущiв.
«Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину. Коли б…» – I вiн перераховує всi свої невiдкладнi турботи, i темнi неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне шептання якось непомiтно вливається пiсня, вона не заважає молитвi. Але раптом Сафрон пiдскакує як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чується i радiсть i непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне, вперше вивели:
«Iроди! Чорти проклятi!» – ледве не вискочив у шаленiй лютi зi своєї схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку.
До того мiсця, де востаннє з'явилася голова Тимофiя, пiд'їжджав довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два хлопчаки – Григорiй Шевчик i Варивон Очерет…
– Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, – засмiявся Варивон i, оглянувшись, пошепки додав: – Дивись, чиїсь ятерi стоять. Чи не потрусити нам?
– Та що ти? – замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк.
– А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну, нiкогiсiнько. – Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. – Ох, i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай!
Iще одне зусилля – i раптом вони обоє застигли в страшному оцiпенiннi: iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима обличчя Тимофiя Горицвiта.
В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску.
Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на колiна.
Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.
Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за них.
А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи власного тiла, надломлюючись, побiгла до неї.