Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетiла на неї, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя.
Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався, охоплював її, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею.
«Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осiнь…» – iще чує, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить, хто її втiшає – не знає.
В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не побачили неба – лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на неї.
Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога. I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи вiд слiз i рiчкової вологи.
– Тимофiю! Устань, Тимофiю, – не благає, а наче наказує, пошепки наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими вузликами жил, схиляє голову донизу. – Устань, Тимофiю.
– Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.
Вона важко вiдриває мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй стоїть перед нею.
– Мамо, не плачте. – Сльози набухають в його червоних зiницях, i хлопець кусає до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старiшим юне обличчя, вирiзає на ньому складки i зближує риси iз рисами батька.
– Тим… Дмитре, сину. Хiба я плачу, – стiкаючи великими сльозами, ступила крок до сина. – То горе моє плаче – серце вищерблює… – I раптом чує, що вiд нього вiє осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумiє, що Тимофiя нема.
– Не плач, Докiє, – пiдходить до неї незвично сумний i постарiлий Мiрошниченко. – Ех, i в мене, Докiє, не легше на душi: банда всю сiм'ю вирiзала. Дiтей на шматки… i на вулицю повикидала.
Вiн нахиляється до Тимофiя, сповнений своїм i чужим горем…
КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI
Частина перша
I
Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце, i хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобцiв з хуркотом вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся настiй лiсового сiна, непересохлих снопiв i влежаних яблук.
Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздвоєння вiйя i скочив на тiк. Великою мiцною рукою потягнув до себе кiнець заднього мотуза, рубель пiдскочив угору, i снопи вусатої пшеницi заворушились, застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям.
– Скоро вернувся, сину, – приставила Докiя до бантини драбину i полiзла на засторонок.
– Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. – I, помовчавши, додав: – Прямо не мiст, а веселка – легкий, красивий, аж смiється. Технiка! – Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi колос, нi гузир не зачепили матерi.
– Бач… увесь в Тимофiя вдався. – Пiдстрибнув угору другий снiп, вiдкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки перехилилось брунатне пругке пiдборiддя, у скуйовдженому чубi знайшли притулок остюки i округлi зерна пшеницi.
Вдихаючи хмiльний солод прогрiтої клунi, Докiя туго i обережно вкладала снопи, мов сповитих дiтей.
Душно вгорi, млiють розпаренi сосновi крокви, дихають необвiтреним лiсом i на тонкi восковi прожилки з потаємних схованок висипають дрiбний янтар живицi… Прихилитися б у затiнку до зеленої землi, i вона б почала жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень жнив. Це ж завтра недiля, то й вiдпочити можна, – вкладає спати дорiдний снiп i краєчком ока помiчає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими дзвониками промениться колосся.
«Сапку треба було б погострити – б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в грудях тобi б'є. Та вже не буду сьогоднi турбувати, – хай своїм дiлом клопочеться», – ставить ноги на верхнiй щабель, проворно, по-дiвочому, спускається на тiк.
Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться до вдовицi; шершавим язиком торкнувся її руки. Докiя провела пальцями по обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула.
Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився на матiр, прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньої губи.
– I сьогоднi менi, Дмитре, снилося…
– Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi сниться: наш карий.
– Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.