– Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий – не побивався б отак. Ну, загинув – загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунцiв придбаємо… Овес у нас добре зародив.
– Мусимо тягнутись, – задумалась Докiя. – Без своєї худоби i хлiба з нашої землi не наїсися… Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму столярувати… А карий i досi менi в очах стоїть. Такий був розумний кiнь, ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.
– Побув би в нас ще трохи – ви його i говорити навчили б.
– Таке ти скажеш… – i насмiшкуватi слова сина сприймає з тою доброю жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.
– О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми налiг на неї. «Я вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од неї, – каже. – Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого, бий тебе грiм, не допускайте до неї…» Таких громiв понапускав у хату i сам, як грiм, перекочується: грiзний, здоровий – до сволока головою досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. I нiчого дiло йдеться – хлiб почали бiдняки їсти. Так чи не краще йому вiдпустити скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка порадується твоїми руками. Взяла я завдаток.
– I даремно.
– Чому? – здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi вiд неї.
– Та, мамо, – почав пiдбирати лагiднiшi слова, – скриня наша орiхова у великий двiр поїхала, – i всмiхнувся питально.
– Оце тобi маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав, – почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.
– Та не продав…
– А що ж, так вiддав? Таке мелеш.
– Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту недiлю до нас приходив Свирид Яковлевич…
– Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.
– То представник з райпарткому був.
– Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? – недовiрливо поглянула.
– Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про мiжнародне становище говорив…
– Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
– Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I в Фiнляндiї, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Думаєте, для того, щоб рибку, ловити?
– Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, – журливо похитала головою, задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. «Вiйна клубочиться», – ця думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим обрiєм Докiя побачила свого Тимофiя.
– От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью «Наша вiдповiдь Чемберленовi».
– На самольоти значить?
– Еге ж, – зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. – Хто карбованця якого вносить. Хто – пашню, а Захар Побережний, секретар сiльради, вiзьми й скажи: «Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не налазили на нас». Що тут смiху було – i не питайте. А Свирид Яковлевич уже менi слово надає. Ви ж самi знаєте, як менi на людях важко викорчовувати iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю, як промовив: «к у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю її; хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала».
– Так i сказав? – забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб не розкидався скринями.
– Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.
А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: «I не пожалiв, чортiв вилупок».
– А ти що? Змовчав?
– У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi… Отаке-то, мамо, – ясно подивився i примирливо додав: – Чого з язика не зiрветься, коли не вмiєш до пуття говорити.
– Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмiєш? – потвердiшав голос Докiї.
– Тiльки тому, – охоче погодився.
– I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав – значить вiддав. Ми, здається, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. – Знову пiрнула у буденнi турботи.
– Зроблю, мамо, – ледве помiтно усмiхнувся.
Правлячи вiйям, Дмитро збиває назад воли, i вiз викочується на невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкриває спiвучi ворота.
– Ти куди? А обiдати?
– Привезу iще копу – тодi.
– Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.
– То й що, смачнiше їстиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.