– Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'єш.
– I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною.
– Люди ж смiятимуться. – Нiчого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималi одмiни в її серце – найбiльш за Дмитра радiла. То ранiш, за якимись думами, рiдко i на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiрковує все до ладу, по-господарському, а не зогрiє слова усмiшкою. I боляче було матерi, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим.
А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони. Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало вiдрiже коротко на ходу: «У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не протряхла». Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля неї, порадиться, помiркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i затремтить на вустах – щось iнше думає.
– Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив – три днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.
– На вогнику? Луска вiдскочить.
– Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим – тiльки головня згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району приїжджав. Ох, i тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!
– Смiятимуться сусiди.
– Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви думаєте?
– Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм грошi платять.
– I я так думаю, – подивився насмiшкувато i прикусив губу.
«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», – радiла всiєю душею.
«I коли воно почалося в нього?» – перебирала в пам'ятi першi прояви одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син її вмiє не тiльки мугикати, а й спiвати неабияк.
В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiднє селище, пiшла оглядати поля.
Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були чiткими, наче свiжа рiзьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi свої чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi занепокоївся карий.
«Приїхав Дмитро з ярмарку». – I в цей час почула, як тихо забринiло причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата:
Здригнулася i прихилилась до одвiрка.
З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували промiння та роси.
«Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi… Тiльки й живеш у серцi моєму».
Бринять мелодiйно шибки.
«Може, десь i виглядає тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi». Увiйшла тихо в хату.
– Як ярмаркувалося, Дмитре? – засвiтила каганець.
– Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
– Тiльки трохи? – весело усмiхається. – Що ж ти придбав?
– Це, мамо, вам, може, i не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привiз ластику на сачок, – недбало подає, а сам пильно дивиться на неї – чи вгодив?
– Спасибi тобi, сину, – аж затремтiла вона. «Нiчого ж не казала – сам догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя».
I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина заспокоїла.
– Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осiння година. А серце мав людське.
V
Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i безостi пшеницi, перехитується довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по борозенках несмiлий наут, усмiхається темноблакитними очима зелена вика, ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.