«Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi». Хлопець поринає у спогади i не помiчає, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед.
– А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi стоїть Сафрон Варчук i розмахує грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя.
Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi Сафрона, на неспокiйнi помахи важкої, наче вилитої, голови вола – i все зрозумiв.
– Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, – . злiсно вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
– Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. – стихав позаду охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-пiд якої ворушився синiй димчастий, бiлок.
«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», – криво усмiхнувся Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим, недобре засвiтилися темнi очi.
«Випустив би кишки – i господаревi вини не пришиєш – хай остерiгається. I худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».
Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиняється бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дiтвора у високi жита.
VI
…Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода бiля греблi, навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння пробивається свiжа зелень; одцвiтає лiщина, рясно повикидала червонi кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно стає – чи то вiд того, що вода подзвонює, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привiльне i тоскно трохи – чогось воно жде. Якоїсь iще невiдчутої великої радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш її.
Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти рiвчак i тут двi стежки перетнуться – одна в село, друга на хутiр.
Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох пiдпорках посерединi кладку.
«Впаду чи не впаду?»
– А я думала – шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! – смiється дiвчина на березi.
– Марта!
– – Нарештi побачив. Спасибi i за це.
Перетнулись двi стежки – одна в село, друга на хутiр. «Куди ж пiти?»
Воркує голубом рiвчак, усмiхається Марта, i незвично хороше i неспокiйно стає хлопцевi. Переминається з ноги на ногу, габлi то на плече положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.
«Ну його к бiсу, – нарештi сердиться сам на себе, похапцем прощається i йде в село, а Марта – на хутiр.
– Дмитре, ти нiчого не чув? – озивається невидюща – темiнь.
– Нi.
– Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Думаєш, менi тепер не страшно на хутiр iти? Зуб на зуб не попадає!
– А коли не попадає, то друге дiло, – не знає, що вiдповiсти, i прямує на стриманий насмiшкуватий голос…
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи, вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив щепами… Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух затаїть. Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старої, навскiс перевислої дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає вiддати за пихатого Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважує, – аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
– Що будем робити, Дмитре?
– Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'їхав, вiддасть за мене. Хiба ж то жених – пеньок гнилий, всякому видно.
– Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
– Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився – жили б… По-справжньому жили б, – так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть вiд дiвчини.