– Любий мiй, пора бiгти, – пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замикається за дiвчиною, мовчазна, нерозгадана…
VII
Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими пахощами грибiв.
Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах, червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм, наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому.
– Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? – похитнувся назад. – Щось у мене з очима робиться, – стиснув руку в кулак i довго вперто протирав очi. Вiн iще щось хотiв сказати, навiть посмiхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але пiдiйшов довгий, як мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
– Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, – душу витрясу.
«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! – подумав тодi. – Чого ж Марта не виходить?»
З туману чути, як зiтхає дiброва.
Солодким хлiбом пахнуть вiдсирiлi стернi; над сивою пряжею туману коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко – i тиша… Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
«Це треба, щоб завтра мати прийшли – яблука позбирали пiд старими деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожевi пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
– Но, Карий!
– Кому що, а курцi просо.
Розплющує очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
– Вставай, лежню, ранок недалеко, – смiється дiвчина, тягнучи його за руку. – Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i клаптика жалiє.
– Я – увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, – не знає спросоння, що сказати.
– Лихо моє, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! – обвиває руками пругку парубочу шию.
– Хоч не задуши, – хто тобi так гарно i багато про все буде розповiдати! – нарештi зовсiм прокидається.
– А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогадаєшся.
– Яка?
– Вiдгадай.
– Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
– Мало не вгадав, – щасливо пирхає в руку. – Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск подiлити не змогли – Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвiр'ї не чув, душа твоя тринадцята!»
– Так i сказав?
– Так i сказав.
– А Созоненко що?
– Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак. Тiльки вже надворi зiтхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцiєю. Коли б не я – дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити на законнiй комерчеськiй основi», – перекривила Созоненка.
– А Сафрон що?
– Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
– Попав? – смiється Дмитро.
– Жаль, що не влучив, – щиро жалкує дiвчина. – Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою розбили.
– Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не вiриться щось.
– Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що – за найбiднiшого вiддасть… Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене шукати…
Мiцно пригортає парубка, ще мiцнiше цiлує в уста i бiжить по росi, шарудячи широкою спiдницею.
– Почекай, Марто.
– Потiм, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину вiд хлопця…
VIII
Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою ноги вище кiсточок вгрузли в сiно: