– I то хлiб.
Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою i тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленiло округле лице, трiпнулись пелюстками рожевi нiздрi прямого, красиво закругленого носа; сiрi виразнi очi свiтились цiкавiстю i щастям. Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю.
Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли чи вiд подиву, чи вiд радостi.
– Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? – замахнувся гарапником Карпо. – Вiдчиняй браму! Де-легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати. Бач, – звернувся тихо до Дмитра, – на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такi збори, що й сiсти на лавi деякий час неспiдручно дiвцi було… Та швидше там! – гостро зиркнув на Марту.
«Розкричався лупатий, – сковзнув очима по спинi Карпа, – крiзь вигнутi ноги хоч свиней проганяй».
Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля причiлкового вiкна розрiсся волоський горiх.
З баняком до сажа пробiгла Софiя Кушнiр, лукаво блиснувши очима на Дмитра, i зразу ж її обличчя набрало виразу перебiльшеної скромностi, за якою приховалась значуща усмiшка.
Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило мiцним самосадом, самогоном, яблуками i розпареним їдким потом.
Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi стiни потекло потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих рамках тиснули одна одну старi фотографiї, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби з пiдведеними бiлою глиною ногами.
– Наче Дмитро прийшов, – пiдвiвся з покуття господар i схвально подивився на Карпа.
– Добрий день! – зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Бiла, пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тiло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро горбився, зразу ж бiля надбрiв'я, великий нiс i обвислим тонким косяком вростав у смолистi хвилястi вуса. Пiд чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки.
– Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазяїн був. Правда, революцiя видiлила йому помiщицької земельки, – стишив голос. – Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? – звернувся до гостей, а рука чогось затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi.
– Коли помiщицьку – можна, а коли нашу, то другий вопрос, – запустив покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. – Вiд помiщицької i я б не вiдмовився.
– Чому не так, – засмiявся хтось з гостей.
– Сiдай, Дмитре, гостем будь, – запрошувала Горпина Варчук, пишнотiла, бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюнової спiдницi.
Сидiти випало насупроти Карпа i щасливої, розчервонiлої Марти. Почував себе нiяково, бо чомусь здавалось – всi дивились на нього. Був важким i незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався, почувши пiд столом приторк дiвочої ноги.
– Марто, чи це «гусак, чи гуска? – строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину.
– Сам ти гусак, – пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з чаркою обiйшов усi столи. Iшов поважно, заховавши пiд чорними вусами владну усмiшку.
– Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є – про нове дбає, харпак – останню сорочку пропиває, – дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину.
– Не галасуй, Якове, – поморщився Сафрон. – П'єш ти, як… Половина витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай лишнього, – заокруглив тонкими губами всю чарку i так рiзко вiдкинув голову назад, що вуса, надламанi над куточками вуст, охопили вилками загострений клин пiдборiддя.
– Якiв свого не проллє, то вiн чуже тiльки може.
– Не пащекуй! – гаркнув Данько на Денисенка. – Не раз тебе з бiди вивозив. – I його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
– Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили, – невгавав пiдпилий Денисенко.
Данько сердито подивився в куток, швидко провiв пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зiрвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:
– Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало. I такою в мене одна курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки їсти злазила з клавишiв – грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в мене… А хто в тi часи не вивозив? Не зiвай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тодi комiтетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi – i, скажи, в усi економiї i панськi маєтки почали пропускати без слова. Хоч цiлий будинок вивозь…