«Ану хто перший пiдведе голос i руку», – без остраху пружинилось мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селi i зараз нiхто не наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з ким, поволi i гордовито вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i, нахилившись, повисла на шиї, всiм тiлом притулилась до парубка.
– Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освiтило мене. А воно вже за хмарами.
– За якими там хмарами. Ну, не плач. Скорiше цього Созоненка, як трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу.
I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала, що у її коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть.
– Без тебе, Дмитре, нема життя менi… Ти сам не знаєш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому свiтi…
– Марто! – загрозливо озвався з порога Варчук. I дiвчина злякано метнулась убiк.
В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до ворiт.
– Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! – почувся веселий голос.
– Тихiше, тихiше, Омеляне, – застережливо зашелестiла темiнь…
IX
Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому.
Твердою рукою торкнувся ворiт, i крихiтний iскристий бiсер паморозi почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба – вiн аж пашiв од жару.
Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв, i зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи землю своєю неприв'ялою красою.
«До ранку зовсiм осипеться ясен», – подумав з жалем i вiдчув, збагнув, що зараз навколо мiниться й обновляється природа, що це остання цьогорiчна осiння нiч: завтра випаде снiг, i на вiдсоннi тонкими струмками будуть пробиватися крiзь нього пахощi стужавiлої землi та виновий дух опалого листу.
«Про що я думаю», – скривився вiд внутрiшнього болю. Прислухався до сумовитого шарудiння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку.
В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом.
– Що, добрi конi у Варчука?
– Путящi, – вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида Яковлевича.
– Iду я, Докiє, вулицею, – звернувся до вдовицi, – i сам своїм очам не вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить Дмитро. Розчервонiвся, вид радiсний. Порiвнявся зi мною – навiть не поздоровкався.
– Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
– Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричцi самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потiм ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч пiвдулi вiд них удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались?
– Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо…
– Попросив, попросив! – нетерпляче перебив Мiрошниченко, i в його великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. – А ти й зрадiв? Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв. Ти знаєш, як твого батька упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку поставив би Тимофiєвi. I твiй батько, а мiй вiрний друг, сказав йому: «Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли твоє кодло буду iз коренем виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг».
Кров кинулась в обличчя Дмитровi, його аж перехитувало вiд пекучих ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг виставити проти них: я ж заради дiвчини, заради свого щастя поїхав до Варчукiв. Але скажи це Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: «Що ж то за любов твоя, коли заради неї вминаєш свою гордiсть, на поступки з совiстю iдеш. Дрiбна то любов, заяча».
I то буде правда. Було соромно i боляче. Згадка про батька живим докором в'їдалась в розрiзненi течiї думок.
– Що ж тебе потягнуло до них? – тепер росла постать Мiрошниченка, неначе пiдносилась над Дмитром. – Може, хлiб там кращий, нiж твоя мати випiкає напрацьованими руками? Бо вiн, той куркульський хлiб, на бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати?
– Пiд три чорти ту науку! – i собi розсердився Дмитро. Поблiд, тiльки вуха горiли, як жарини. – Чого ви менi очi печете? Ви знаєте, що в мене зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi «добридень» потрiбний.
I мати вже не пiзнавала свого Дмитра – таким вiн став лихим i впертим. Це був не її син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву.