– Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю менi пiдберiть.
– Пiдберу. Професора Вiльямса є у мене книга. Дуже путяща.
Дмитро провiв Мiрошниченка аж до розстаннi, що тьмяно просвiчувалася iскорками вогкого пiску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у своїй руцi Дмитрову руку i задушевно сказав:
– А Марта – дiвчина хороша. Коли полюбилась – одружись. А до Варчукiв щоб i нога твоя не переступила… Як подумаю, Дмитре, – вiн, тiльки вiн, Варчук, винен, що твiй батько загинув; душа менi пiдказує: тiльки так було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку – море переплив би… Людиною був!
З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все повнiше i повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн забував усе те недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого безпросвiтного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той не тiльки був, а яким би став тепер у життi.
Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так вiн сказав про Тимофiя.
Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав:
– Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тiнь, ходить, найкраще чоловiк пiзнається. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i Дмитра хочу бачити…
X
Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався в дорозi. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипiла пiд копаницями нев'їжджена блiдосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвiшанi бiлими, з довгими торочками хустками.
Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився ворон, i посипалось дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом.
– Кар! – переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию.
Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля саней, часом по колiна вгрузаючи в снiг.
На заходi поволi гаснув свiтлий, загублений сонцем пояс. В далинi замигтiло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повiяло гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра свити, i в цей час назустрiч йому вилетiли затiненi по груди кучерявими клубками снiгового пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки.
Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. – Здоров, Дмитре, – притримуючись за плече Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою.
По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе.
– Добрий вечiр, – потягнув до себе карого.
– Так от що, Дмитре, – пiдвищуючи голос, дрiбно затряс рукавицею. – Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи.
– Чому? – злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа.
– Як то чому? – ски'пiв Сафрон. – Багатством, калиткою не дорiс! Марту за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.
– Овва, якi ви грiзнi!
– Побачу – приб'ю! Святе моє слово – приб'ю.
– Хвалилася вiвця, що в неї хвiст, як у жеребця.
– Ах ти ж… – вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа.
– Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! – насупивсь.
– Я тебе вiдiйду, що до вечора вiдiйдеш, – через сани цьвохнув гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче у птаха. – Я тебе вiдiйду, чортiв злидень! Злиднi чортовi!
– Вйо! – спокiйно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен.
«Отак обiрвалось все». У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув, як, танцюючи на снiгу, матюкався Сафрон…
Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр.
Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши обережнiсть, пiшов так швидко, що незабаром з чуба покотився пiт, запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов до високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди.
– Ой, непорадна та година, в яку я родилась! – почув, як її сльози падали йому на пiдборiддя.
– Чого ти?
– Дивись, як списав мене старий, – вiдкинула хустку. Все обличчя було iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi.