– От сволоцюга!
Поцiлував i не мiг второпати, чого уста її були солоними.
– Почула, що вiддає мене за Лiфера – в ноги кинулася з просьбою. А вiн як визвiриться, ногами змiсив усю. «Я тебе, нечиста душа, схочу – посолю i з'їм, схочу – без солi з'їм! Набралася розуму вiд злиднiв. Я тобi з печiнками його виб'ю» – i пiшов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! – i знову окропила його сльозами.
– Чого голосиш? – Задумавсь i знову не мiг зрозумiти, чому поцiлунок терпкий i солоний.
Билась Марта головою на його грудях, здригались плечi, наче крила у птицi, перекочувалась дрож по спинi.
Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками, що стiльки переробила роботи на своему вiку. Марнiла краса на лицi, розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi були по-дiвочому молодi, красивi.
– Послухай, Марто, iди додому, збери собi хоч перемiну одежi та й пiдемо до моєї матерi.
– До твоєї матерi? Вона ж прожене мене без приданого, – ще сильнiше затремтiла, аж зуби почали клацати.
– Не знаєш ти моєї матерi, – вiдповiв гордовито. – А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба? Заробити на хлiб кревно, з'їсти певно та в злагодi вiк прожити – от i все тобi щастя. Чи так я кажу?
Задумливо пригорнув дiвчину.
Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не мiг…
– Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду перевернулось, а в усiх тiльки одне на думцi – багатство, грошi, земля, зиск. Один ти такий… найкращий.
– Теж менi найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю гудзкуватий я.
– I найкращий. Дмитре мiй, життя моє… I вже не була Марта тою бiдовою дiвчиною, що першою покликала його в темiнь весняного вечора. Перша сказала про своє кохання… Прояснена, вiдхиливши трохи назад голову, стояла перед ним тиха i чиста, як свiтання. Здавалось, її виразнi очi розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро не мiг одвести од них свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини була глибшою, чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли дiвчина сама признається в коханнi – навряд чи справжнє воно. I ось зараз, в цю хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i несказанно радiсним розумiнням.
– Марто! Дорога! Iди, збирайся…
– Страшно менi, Дмитре, – i потемнiв погляд у дiвчини.
– Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушує… А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. – В думцi вже бачив Марту в себе дома iз своєю матiр'ю.
– Щастя моє! – обвила руками. – Куди скажеш, туди пiду за тобою. Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду. Зiбратися ж треба. Матерi скажи. Коли не схоче – знати дай.
– Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк очей. Не хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе…
– Заробимо, Дмитре.
Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась молода сила, надiйна, нестримана.
«От i заживемо втрьох, – прикусив зашерхлу губу. Була вона липка i солона. – Це ж пiт ропою скропив мене», – зрозумiв нарештi.
XI
Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши долонями голову, у книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
«Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з дiвчиною – тiльки б i того було, що знав би про неї: живе собi у Варчука на хуторi, куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно єдиного на вiку весiлля, та проте…»
Бачив Марту в своїй хатi: усмiхнена, з розплетеними густими косами на грудях, заснула на його руцi.
На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубi, обсiянi мiсячним сяйвом пагорки, в рухливi тiнi, що котилися полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим псом вляглося бiля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипiли сани. Липа сiйнула срiбною памороззю i знову мовчки передумувала старечi печалi.
Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж почорнiв за цi днi.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вiтер, влiтав у вузькi вулички i вище хат пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
«Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису гору їздити». Почав одягати кожушок.
– Куди зiбрався, Дмитре? – вiдiрвалась од печi мати.
– Заскочу до Варивона, – заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i вийшов з хати.