– Го-го-го! – зрадiв вiтер i обдав його з двох бокiв дрiбним пилом. «Чого iржеш, дурню!» Вийшов на дорогу.
Iти було важко, часом провалювався у сипкий снiг, але непогода породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер зовсiм здичавiв. Налiтав сплутаним клубком, забивав дух.
«Брешеш – не здолаєш!»
Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину, а в обличчя, особливо в пiдборiддя, впивалися пронизливi пекучi голки. Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi Мартиної кiмнатки погойдується тьмяний вiдблиск – видно, вкрутила свiтло. Забрехали на подвiр'ї собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось скрипнуло; бiля самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв бiля плоту. Непокоїлось серце, стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро притулився до стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий трiск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постатi. Над вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка, за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо.
«Його найбiльше остерiгатись треба».
– Матерi твоїй чорт! – розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього пiдскочив до плота. Вигинаючись, трiснула ворина, зручно перехопив її обома руками.
«Держись, женишок!» – вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий кiнець на голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка, присiдаючи, опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз Сафроном, i два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом, вiдчув, що ззаду крадеться Карпо. Вiдскочив до плота, i в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою.
«Зразу голову розкраяв би надвоє», – i оперiщив ломакою по спинi.
Карпо легко через голову перекрутився на снiгу i зразу ж скочив на ноги, обходячи його.
– Карпо, по ногах бий бугаюгу! його iнакше не звалиш! – вдарив в обличчя вiтер.
– Я тебе вдарю! – налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук до стiни, ще раз свиснула над ним ворина i розломилась надвоє. Дмитро хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя i хтось затанцював по його спинi. Потiм коливалась – а земля, перегойдувалась, наче колиска – сюди-туди, сюди-туди, хрипiли злi i тривожнi голоси…
Довго не мiг пiдвестися. Розривалась голова; обмерзлi . пасма чуба холодно задзвенiли на лобi.
«Де ж я?» Свистить завiрюха, засипають снiги, сковує мороз. Нарештi пiдвiвся i з стогоном упав назад – задубiлi ноги не слухали його.
«Де ж я?»
Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
«Стривай, та це ж Варчукiв хутiр».
Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
«Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста».
Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки – грiв їх пiд пахвами i знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з нього, уже не чуючи пальцiв.
Вирвався з холодного полону i знову повз.
«Брешете – не здолаєте!»
Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
Не вирвешся з їхнього полону, i замети занесуть, тiльки весною, обгризеного звiрами (не найде звiрина, мишi обгризуть), вiдшукає тебе хлiбороб, по шматках одежi догадається, чиє тiло знайшло притулок на його полi…
«Брешете – життя мене жде, матiр виглядає. I я приповзу до неї».
Снiжним насипом пiднявся шлях, доповзти до нього, а там i додому недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести…
Як тепло стає, бризнуло сонце на чорнi поля… Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у снiг, лiктем у снiг, обидвi руки пiд себе, i боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподiвається його, йому жити, працювати треба… Проклятющi ноги! Кров тече з пiднебiння.
«Не випльовувати – обмерзне на пiдборiддi»… Боляче стримує примороженими устами тягучу рiдину i витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.
Який там нечистий нависає – то мороз хоче затиснути його. «Переповзай, парубче, шлях – недарма до дiвчини ходив».