Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити – i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А шефи тiльки всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: «Це ж багатство!.. Класики».
– Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергiївно, – пiдтвердив Полiкарп. – I Григорiй розсмiявся.
– Я вам книжку принiс з цiєї бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i не вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. – I тiльки тепер скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-пiд смiльних брiв усмiхаються веселi очi, не придивись до них – карими здадуться, приглянься – так голубi, тiльки затiненi на чорнявому виду. По-дiвочому м'яко закругляється обличчя, майже не видiляється пiдборiддя з вирiзаною ямкою. I куточки вуст закiнчуються також двома усмiхненими ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.
– Про що ж там пишеться?
– Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б i жити. – Хвилювання Григорiя передається Дмитровi, i вiн тихо каже:
– От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий.
– Правду говорите! – зрадiв Шевчик. – Така смерть – це велике життя. – I надовго задума оповиває їхнi обличчя.
Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами тiсняться густi високi зуби, тремтять нiздрi невеликого, ледь приплюснутого на кiнчику носа…
– Вам нiчого не треба? – нарештi порушує мовчанку.
– Поки нiчого.
– Завтра уже весь лiс вивезу. Треба було б плiт бiля клунi перегородити. Як ви скажете?
– Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна?
– Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона любить тепло, кужiль, корову та чарку, – смiється Грицько.
– А хто її не любить? Сам бог пив.
– Нi, вiн не пив.
– А ти ж звiдки знаєш?
– Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав. На картинах показував. – Виходить тихо у другу хату.
Дмитро розгортає книжку, i в його почуття й думи вплiтаються з другої хати стук теслицi i мiцний молодечий голос:
I невимовне захотiлося жити – не калiкою, а мiцним воїном, вийти на шлях, коли весняна синь сповиває далекi рiднi простори, а в небi урочисто курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi.
«Брешете, мене на колiна не поставиш!»
Спершись руками на бильця лiжка, почав, кусаючи губу, спускатись на долiвку.
Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi – обережно, по-старечому.
– Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi?
– Сказав ти – до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче криєшся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа твоя. Вечiр настане – у вiкно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?.. Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i пiшла до Варивона, а потiм на шлях… Вiтер з нiг збиває, задубiла вся, а вiрю – побачу тебе. Ходжу, ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи… Скрипить вона, як печаль моя.
I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки.
Починає вiтер веслувати верхiв'я чорнолiсся, п'янко повiвати доспiлою суницею. А стежкою вiд хутора, помiж молодими житами, пливе в червонiй матросцi ставна дiвчина, поглядаючи на його сiножать.
«Чом же ти не прийшла до мене?»
Мовчить дiвчина, тiльки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою тiнню горбиться позад неї Сафрон, i злi очi свердлять то Марту, то його.
«Для чого ти в свiтi живеш? – стискає зуби Дмитро. – Не життя, а нещасний карбованець тебе тримає, за нього всiх перегриз би, як лютий звiр».
I, заглиблюючись в думи, вiн iз здивованням, злiстю i навiть потайним острахом бачить, що життя Сафрона – наскрiзь дуплаве дерево, в якому гадюкою ворушиться жадоба до грошей i землi. I вiд цього образу холодно й огидно стає парубковi…
«Нiчого, нiчого нема святого йому. Коли постарiли батьки, ждав скорiше їхньої смертi, оженився не на дiвчинi, а на волах, на скринi. За все життя нiколи ласкавого слова не сказав, не подав старцевi шматка хлiба, не обiгрiв подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому».
«Попадешся ти ще в мої руки – i не вiдпросишся, i не вiдмолишся».
Чому ж Марта не прийшла до нього?
Уже стогнало чорнолiсся, жмакувались хмари, врiзаючись у верхiв'я дерев, потемнiло на вiтрах сизе жито; дiвчина злякано прискорила ходу, замигтiла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками наздогнав її Сафрон, мовчазний i хмурий, i, наче у кров, втиснув чорну руку в червоне плече Марти.