Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i допитливо поглядає на Дмитра – хочеться взнати, чи до ладу вiн, Гриць, робив дiло, та той не обзивається нi словом. I це, видно, непокоїть парубчака; поволi натягає на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з лави.
– Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному, як бiля свого ходив.
– Аякже! – свiтлiє хлопець.
– Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля дерева поратись?
– Авжеж варт.
– Спасибi, – стримано дякує Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi.
Обоє виходять в сiни, а вона перемиває миски, ложки у теплiй водi, думає, що не скаредний син, такий i Тимофiй був – за копiйку не видряпає очi.
Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
«Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю кривду!» – зiтхає i дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очi вiд її допитливого погляду.
XIV
Докiя прокидається до перших пiвнiв.
Гуде за вiкном хуртовина, налiтає на хату густим валом, часом у могутню, низько спiваючу основу ткацьким човником вскочить тонка цiвка вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь.
«Яка довга зима! Лiто збiжить тобi як одна година – оглянутись не вспiєш. Як же Дмитро? Змерз, – у тiй хатi холоднiше».
Напомацки взувається в чоботи i йде з кожухом до дверей. Солом'яний дiдух вiйнув студеними нитками холоду. Вона пiдходить до стiни з розгорнутим кожухом i так застигає – нiкого на лiжку нема.
«Може, на лежанцi?»
М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплiй порожнiй лежанцi. Довго не може знайти сiрники, нарештi жовтий вогник оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В хатi нiкого, прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi, гасне сiрник, до вiкна припав захеканий вiтер i попросив потрiсканими вустами: «Пить, пить, пить». Та, не дочекавшись вiдповiдi, сильно вдарив грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зiтхнув сполох, але хтось закриває його вiд неї. Заснiжений, важко дихаючи, Дмитро стає на порiг.
– Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене… Куди ходив?
– Нiкуди. На шлях подивитись! – хрипить важко, застуджено.
– На шлях? – рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту.
– Ходiмо спати! – якось чудно говорить. Коли ступив у сiни, вiтер вирвав з його рук дверi, i вдалинi, то припадаючи до землi, то пiдводячись вгору, заметлялась червона завiса.
– Дмитре, пожежа!
– Ну й що ж, – рипає клямкою. – Сафронiв хутiр горить вогнем ясним.
– Сафронiв хутiр горить? – кам'янiє Докiя i не може одвести очей вiд раптових стрибкiв розлютованого гривастого вогню.
Вона не знає, що її син пiзнього вечора крадькома пiдiбрався до огородженого з усiх бокiв подвiр'я Созоненка. Дмитро надiявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався i тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там i метелицi було тiсно. Цiпкi, дубовi будiвлi, спотворенi безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметiлi i так обкрадали її сувої, наче в кожнiй iз них вселився дух созонiвської крамницi.
«Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на порiг стала»… Обдираючи до кровi об цвяховану гребiнку руки, Дмитро через плiт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось вiн вже бiльшає, широко роззявивши пащу рундука. I враз вона ворухнулась.
– Стiй! Уб'ю! – залементував голос Сафрона Барчука.
Осторонь загарчали пси i, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав пострiл, дрiб зашерехкотiв по гiлках дерева. На подвiр'ї валування собак переплелося з голосами Созоненкiв i Варчука. Ще навмання обiзвався пострiл, збiльшився гомiн.
«Я тобi стрельну, iроде!» – вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан i подався на хутiр Варчука.
До ранку Дмитро вже горiв i метався в жару, розкидаючи подушки й постiль. Може й на щастя злiг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.
Якось на гранi мiж пам'яттю й непритомнiстю до його обважнiлого розуму почали добиратись розрiзненi голоси. Часом i вони розкришувались, не дiйшовши до свiдомостi, вiдкочувались i знову напливали м'яким просiяним гулом.
– Так Сафроновi й треба!..
«Так Сафроновi й треба… так Сафроновi й треба… – коливається над ним завiса. – Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?»