– Дурницi говориш, – пiдкочується голос Мiрошниченка. – Варчуко'вi може бiльше що треба… Пiдпал – це не боротьба з класовим ворогом; це стихiйна дрiбновласницька ненависть або дрiбненька помста; це не дорога, – це глухий закут.
«Глухий закут, глухий закут…»
Бачить, як iде дорогою i впирається в обвислi мiшки крутої камiнної гори; вона нависає над ним громiздкою потрiсканою хмарою… Частина слiв вислизає з пам'ятi. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
– …Це бунт так званої пропащої сили… Народжувався у муках тяжкої безвиходi й заводив у безвихiдь… Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свiжа кров життя…
«Як це сказано, як це сказано… Не стану пропащою силою!» – Гострий сполох рiзко освiтлює всi закутки розуму, очищає його вiд липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тiло. Дмитро збирає всi сили, щоб за щось подякувати Мiрошниченковi; в зiницях чує теплу вологу полегшення i пiрнає в гарячi хвилi…
Ще слабiсть гудiла в головi i ногах, коли Дмитро пiдвiвся з постелi.
Морозний вiтряний день швидко гнав обледенiле сонце до чiткої лiнiї снiгiв, i село пересновувалося худими кощавими тiнями.
Дмитро заглянув у другу половину хати, але нi матерi, нi Григорiя не було. В безладдi лежало столярське начиння, на столi – неприбранi миски, пiд ногами – шелестливi моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрi передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули дверi, i в хату ввiйшли Мiрошниченко та мати. Глянув на них Дмитро – застиг.
На суворому, потемнiлому вiд холоду обличчi Свирида Яковлевича була висiчена скорбота; червонi повiки матерi набухли сльозами.
– Свириде Яковлевичу?.. – нiмiючи, запитав очима, всiєю душею.
– Ленiн помер…
Як гори, упали важкi слова, i все закружляло i потемнiло навколо.
– Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? – страшним болем набрякає i натягується кожен звук.
Може вiн, Дмитро, недочув, може пiсля хвороби розучився… може… Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матiр – i нiчого втiшного не бачить.
– Перестало битися серце нашого генiя, нашого вождя i вчителя трудящих всього свiту… Кожне його слово – це була чиста кров, це була правда i обрис майбутнього…
Б'ються скорботнi слова, i парубок вже розумiє, чому говорить Свирид Яковлевич: вiн стримує неслухнянi сльози. Але Дмитро не в силi їх стримати. Вони гарячою росою опiкають щоки i серце.
– На щастя трудящих є вiрний продовжувач дiла Ленiна – наш Сталiн…
Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибiгає з хати.
Тихо в селi. Наче життя зупинилось у цi хвилини.
Морозне надвечiр'я схиляло густi багрянi прапори да осиротiлої землi… То весь свiт схиляв прапори, прощаючись з Ленiним.
Заснiженими полями, навмання бреде Дмитро зi своєю печаллю. Зараз його думи, почуття i серце на Краснiй площi, де велика Росiя iде прощатися з великим вождем; зараз нема вiддалi мiж його селом i Москвою i нема рiзницi мiж його сльозами i сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленiн.
Незчувся, як його коло лiсу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбi промерзлi дерева i, наче сльози, тремтять великi зорi.
– Не вмер наш Ленiн… Вiн вiчно буде жити з нами, – кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубiлу в наймах руку.
I тi слова, повнi нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.
Лiсовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вiтрець здуває порошу з обгорiлих пiдвалин, i вони чорнiють зубчастою насiчкою.
«Все життя Варчука тримається на чорних пiдвалинах», – ворухнулася самотня думка про буденне, i вiн швидше обминає спалене кубло.
З села плине i повисає в повiтрi тужлива мiдь музики…
Будинок Варчука згорiв до самого пiдмурку. Сафрон iз сiм'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кiлька разiв скликав толоку, вiдбудувався i знову зажив на старому мiсцi.
– Чорти не вхопили його – має чим потрясти в калитцi! – говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутiр пiдводи з пожитками. На переднiй сидiв нетерплячий Карпо, пускаючи конi у рись, на другiй – ще худiший, анiж колись, Сафрон, на третiй розсiлась, як цибулина на грядцi, дебела Сафрониха. Тiльки Марта не проводжала їх. Говорили на селi, що й досi мала серце на старого й молодого Варчукiв за сльози, пролитi на своєму весiллi.
I знову в щоденнiй роботi потягнулись у вирiй, не вертаючись назад, пропахлi потом i житнiм хлiбом днi. Женцi складали лiто в полукiпки, молотники клали осiнь пiд цiпи, прядiльницi випрядали зиму i сiячi вистеляли весну зеленими шовками. Кiлька разiв боцюни вiдлiтали i верталися на старе гнiздо Варивонової хати; Гриць з пiдпарубчака став парубком, а Дмитро й досi не знаходив собi пари. I не шукав навiть. Рiдко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.