– Дмитро собi цiни нiяк не зложить, – говорили про нього дiвчата. – Царiвни або князiвни пiдшукує…
«Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бiйцi тодi, скалiчили», – випросталась, сперлась на сапку.
Колесом котилось сонце в дiброву; на вулицi заколивався високий вiз iз снопами, бiля нього поважно йшов Дмитро. I мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пiшла вузенькою стежкою на подвiр'я.
XV
Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишнi, сливи-кобильохи, пiд плотом тулиться дурман, з лопатого, в бiлих прожилках листу сутуляться колючi зеленi голiвки з розсiченими навхрест губами. I дух вiд нього тяжкий, цвинтарний.
В святочному убраннi Докiя поволi прямує додому. Як лiтнi жiнки, вона пов'язалась другою хусткою вiд пiдборiддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тiльки губи, нiс i очi. Неподалiк, бiля сельбуду, заграла музика; вулицями поспiшала молодь на танцi – поодинцi й невеличкими гуртками.
З розстаннi тяжкуватою похiдкою прямує рослий Iван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на перенiссi, цурпалки тютюнових вусiв прикривають лiнiю заокругленого рота.
– Докiє Петрiвно! Доброго здоров'я! – Наче прокидається з задуми, i потемнiлi очi прояснюються.
– Добрий день, Iване Тимофiйовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
– Невже видко? – здивувався, нахмурився i усмiхнувся. – Розумiєш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усiх куркульських собак роздрочив, а худоби нiде не дiстав. к там якийсь полукiпок озимини на полi, то й той череда розтаскає, розмертвить.
– Тепер спроста не достукаєшся цiєї худоби, – сказала з спiвчуттям, зручнiше спираючись рукою на тин. – I таку цiну гнуть, як за рiдного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. – А в уявi вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як i карий був.
– У мене iнше дiло. Записався у соз – товариство спiльного обробiтку землi. Щоб гуртом iз нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкiрились – i нiхто нi за якi грошi, нi за якi вiдробiтки не дає худоби. Варчук i Денисенко так i сказали в вiчi: «Випишешся з созу – задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарцi змолотимо; не випишешся – на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби нiде для тебе не буде». Шатнувся до середнякiв – i тим куркульня пригрозила. Круговою змовою i переляком хотять на колiна поставити. А тут, як мене дома нема, дверi не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марiйку. А та – сказано баба – наслухається i такi концерти дає, що аж любо слухати. Тiльки й чуєш: «Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха». – I на хвильку, копiюючи мову дружини, обличчя Iвана стало подiбне на Марiйчине.
Ледве стрималась Докiя, щоб не засмiятись.
– Вона в тебе уперта.
– Ох, i уперта, i язичок має нiвроку собi. Хоч брийся ним.
– Боїшся?
– Та нi. Привик i воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так i живемо: як почне Марiйка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмiшкою. Буває – до слiз доведу. Ну, тодi знову є робота чоловiковi – миритися, утiшати. Все недаремно час iде… Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобрiє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тодi сам чимсь делiкатно i зачепиш її. А це кiлька днiв як смола кипить i не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, – i обличчя Iвана знову взялося смiхотливими брижами. – Не розумiє, що велике життя в країнi починається. I нiяк не втолкуєш, що свiй клаптик землi їй сонце закриває. Сама вiд себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав iз нею говорити – розтала спочатку моя стара, з усiм погоджується: i що промисловiсть наша росте, i що куркулiв не буде. А як тiльки дiйшло до созу – зразу на диби: «Хай хоч комунiя настає, а я сама собi хочу бути господинею. Скiльки менi того вiку залишилося, щоб ламати життя». I зразу такою немiчною прикинулася, стiльки хвороб познаходила, що прямо тобi на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югинi, а тодi стурбовано: «Чого це, Марiйко, твої кури увесь огород обсiли?» З усiх нiг, проворнiше молодої, кинулась баба iз хати, i про хвороби забула. А потiм зрозумiла, в чому справа, так ледве у бiйку не полiзла i зразу ж вигоду собi знайшла: «От такi всi в созах насмiшники сидiтимуть, тiльки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод вiзьмiть, бо я уже i дивитись на цього созiвця не можу. То у революцiю увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю i за своє i за його життя. Увесь вiк нема менi з ним тихої та мирної години. Хоч би на Днiпробуд робити виїхав, як другi люди… I скорiше вiдсохне менi нога, анiж до того созу вступлю…» Добре настренчили, налякали її куркулi.