Дмитро ближче пiдходить до Синицi i зустрiчається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiтає вона його, i, стулюючи губи, переносить усмiшку кудись далi, рiвну, свiтлу. Справдi, на круглому обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа кiлькома недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два яблука, з'єднанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса.
«Так собi дiвчина».
А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрiбно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав: «Мамина мазуха…»
– Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузi зразу похолола – роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче поближчали високi могили, озвався перепел:
«Спать пiдем, спать пiдем». Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу – засяяв ставок, а на ньому дорiжка мiсячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чиїсь бики ходять i нiде нiкого. Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось – то зiгнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. I так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв.
– Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, – шепоче мiй богомiльник.
– Помилуй нас, – додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та як сiкану по лiвому плечу.
– Ти чого, чортiв вилупку, б'єшся? – прожогом скакує богомiльник, зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полi, а з-пiд нiг його пiдiймається прим'ятий овес.
– Чого ж ви на чужому пасете?
– А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? – та й пiшов, поволi так, наче з свого, виганяти волiв.
Парубки засмiялись. Заграла музика i всi заворушилися. Хлопцi пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали важкi чорнi руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю.
Радiсно закружляла Югина навколо Грицька, i рожевi точенi литки проглянули з-пiд вузького дзвону бiлоснiжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софiєю Кушнiр Омелян Синиця i починає шепотiти, як вiн двiчi оперiщив її господаря.
– Чи не брешеш? – в захопленнi витягується смагляве довгасте обличчя дiвчини.
– Ти думаєш, як вiн коверзує над тобою, то вже й велике цабе… Ти його робiткомом налякай, щоб не дуже варив воду iз тебе.
«От уже й Софiя дiвує. Ще недавно вугластим пiдлiтком з дрiбними косичками бiгала по Варчуковому обiйстi, а тепер – дiвка на вiдданнi. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити».
I знов пропливає в танцi Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не вiн кружляє з дiвчиною. I всмiхнувся: оце б здивувалися усi, коли б пiшов у танець. I, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навiть знав, що ось вона поправила косу i всмiхнулась Грицьковi.
Музики все швидше i швидше затоплювали майдан рокiтливою мiдною повiнню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг i в одну мить розсипався райдужними бризками.
А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвенiли i в радiснiй напрузi мiцнiше втиснулись у землю.
Хлопцi якось зразу молодцювате виструнчились, i дiвчата вже не пiзнавали своїх милих: були це не простi, роздавленi щоденною важкою працею i злиднями бiдняцькi дiти, наймити – перед ними в мальовничих привiльних позах стояли гордi воїни з такими блищиками в очах, що на край свiту пiдеш за ними. Iще якась хвилька застиглостi – i на майдан вiхтем огню викружляв, вилетiв гордовито веселий Варивон Очерет.
Що з того, що вiн цiлий тиждень не випускав iз рук кiсся, що з того, що вiн щодня давився наймитськими харчами! Зараз вiн був не наймит, а сама молодiсть. Ось вiн на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму макiвку i пiшов, i пiшов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-пiд його нiг. Десятки очей в захопленнi слiдкували за кожним гармонiйним i дужим рухом. Непомiтно молодi руки шукали рук, тепло лягали на гнучкi плечi, непомiтно голови, мов соняшники, поверталися в бiк завзятого i несподiвано похорошiлого танцюриста. А той, вiтром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною i застиг, вiдкинувшись назад мiцним широким станом.
Неначе стрiлка з ранiшньої хмари, легко вилетiла Югина з дiвочого гурту i попливла на Варивона. А той, нiби одриваючись вiд землi, пiшов, пiшов, пiшов, перегинаючись, назад. Здавалось, вiн вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її i злетить угору поверх заворожених хат. А дiвчина наздоганяла хлопця i наздогнати не могла. I Варивон пожалiв танцюристку – дрiбно вдарив нiсками на одному мiсцi i, прибивши обчасами, знову пiдвiвся навшпиньки. До нього пiдлетiла Югина. Грацiйно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше i швидше закружляла, закрутилась вiхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежi. Це була не дiвчина, а барвистий коловорот, що розкручував кiлька коловоротiв. Враз, наче з хвилi випливши, вона зупинилась i її руки дужо переплелися з руками розчервонiлого Варивона.