«Ох, i дiвчина, – в захопленнi, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. – Не дiвчина – саме щастя».
Заходило сонце. Музики заграли марш, i дiвчата першими посипали у вузькi вулички. Слiдом за ними йшли парубки, щоб десь на розстаннi чи бiля перелазу промовити кiлька слiв, бо увечерi саму дочку неохоче пускає мати з дому.
Григорiй попрощався з Дмитром i назирцi пiшов за Югиною.
«Хороша пара буде», – i почув, як защемiло всерединi. Попереду поспiшала з гуртом дiвчат Софiя Кушнiр. Кiлька разiв дрiбне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо вiйнув пiснею, i кiлька мiцних свiжих голосiв зажурилось, випливаючи на скошенi стернi.
Ось i дубiвка простягає до нього старi руки, пiд якою стiльки передумалось, перемрiялось.
Напливали спогади, бачив, як у мiсячнiм промiннi бiгла вiд хутора Марта i непомiтно розтавала, а натомiсть випливала невисока Югина з освiтленим обличчям, усiяним дрiбними зернятками недостиглого маку…
Уже дiвчат не видно – пiшли долиною, та пiсня здалеку долiтає до хлопця, вже й пiсня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тiльки неясним вiдгуком бринить стривожене серце.
Додому не хочеться йти; простеляє пiджак бiля дубiвки, як не раз колись стелив, i лягає горiлиць.
Тихо коливається над ним високе небо, обсiваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотнiй вiз iз надломленою вiйєю.
XVI
На задуманому впертому обличчi Свирида Яковлевича рожевiють краплинки дощу.
Фiалкова хмарка, вiдпливаючи за Буг, срiбно прошумiла навскiсними промiнцями, i гарячi дороги закурилися вiдпаром.
Навколо хороше запахли зволоженi ниви. Так тiльки пахне свiжий молодий хлiб, дбайливо змочений теплими руками господинi.
– Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, – новообраний секретар комсомольського осередку Самiйло Полiщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля.
З потемнiлої шапки приплющеного полукiпка уже потекло зерно, проростаючи крихiтними безпомiчними стрiлками. Бiлi, напiвпрозорi ниточки-корiння, сяк-так притулившись до землi, жалiсно чiплялися за життя. Зазiлене пирiйкою поле, самотнiй причавлений полукiпок, напiвмертва в'язь оголених корiнцiв – це закiнчена картина злиднiв. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужiй нивi, яка водночас була i його нивою, частиною його життя Так, як синовi важко дивитися на вбогiсть батькiв, так i Мiрошниченковi важко було дивитися на скривджене поле.
Що може бути страшнiшим коли земля уже перестає дiлитися з хлiборобом шматком хлiба – в розпачi викидає йому, як сукровицю, жовту сурiпку й осот!
Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому роцi вiн тут надiлив десятину вдовi Даринi Опанасенко. Кожного року за вiдробiтки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, i вiн черствiв, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господинi, як i вона проти нього.
Земля i людина мучились.
Через пару рокiв Дарина, вiддаючи замiж старшу дочку, роздiлила ниву навпiл, а коли пiдросла менша, – у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
– Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тiтку Дарину? Бо де ж їй худобу дiстати? – витягає хлопець з кишенi блокнот i олiвець.
– Пиши, Самiйле, – тихо говорить Свирид Яковлевич. – Напевне, захворiла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
– Ото порадується, коли їй сiльрада привезе снопи. Хоч обсiятися хватить – i то добро.
– Яке тут добро?
– Все ж краще, нiж нiчого, – жалiснiє спiвучий голос хлопця.
– Тiльки й того. Хiба ж це снопи? Тут пашi бiльше, нiж колосу.
– А треба, щоб снiп був як сонце, – повторює Самiйло улюблений образ Мiрошниченка, i вже юна шира безпосереднiсть стирає в словах попередню сумну iнтонацiю.
– Вiрно. Як сонце! Щоб вiн не печалив, а веселив людське серце.
– В созi повинно розвиднитися нам, в колективi…
– Розвидниться, Самiйле.
– Я цi днi, Свириде Яковлевичу, i лягаючи, i встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всi… дуже туманним ввижалось усе. Спецiально бiгав у комуну iм. Фрунзе. I вона пособила менi. Наче пiдрiс за цi днi. Новi обрiї, нiби в казцi, розкрилися… А от охопити цiлу землю в обновi – прямо зору не хватає.