Вiз тихо заколивався, i стерня зашипiла пiд обважнiлими колесами.
– Таки молодець Дмитро – не побоявся! – Захоплено провiв Самiйло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волiв, поволi розсiвав на мокрiй землi гнiзда слiдiв.
– Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосiбницьким норовом – замкнутостi багато. Правда, смерть Тимофiя страшно пiдтяла його. Пам'ятаю, наче камiнним став. Мов бiля хворого, ходив я коло нього… – Пригадав минулi роки. I очi Тимофiя, i очi рiдних дiтей безсмертним квiтом поглянули на нього… I досi вiрилося i не вiрилося, що їх пригасила земля.
…А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавцiв:
– Громадянине Данько, вас требують у сiльраду.
– Якого там дiдька треба?
– Розмовляти з вами будуть.
– Вiд цих розмов у нас шкура трiщить.
– Довго вона у вас трiщить. Крiпка, видать, як у вола.
– Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
– Нi, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
– А бодай вам…
– Берiть i тiтку – хай помагає таскати. Самi пiдiрветесь.
– Щоб вас, чортiв, лиха година пiдривала.
– I вам цього ж, на здоров'ячко…
– Сафроне Андрiйовичу, негайно в сiльраду.
– Що там, пожар?
– Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки грiли.
– Ану, вимiтайтеся з двору.
– Скоро й вас виметуть, не журiться… То у вас лiс не крадений?
– Де?
– Пiд соломою.
– Який там крадений!
– Чого ж пiд соломою? Перевiримо.
– Тiльки й винюхуєте все носом.
– А ви лапами гребете. Наженiть собак, бо подумаємо:
навмисне на начальство поспускали.
– Теж начальство…
Першим прийшов до сiльради буйночубий, вилицюватий Якiв Данько. Широка, на всi груди манiшка ряботiла неймовiрними чорними квiтами, а тугий комiр обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повiками очi, з пiдкресленою повагою пiдiйшов до секретаря сiльради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися пiдстрелити куркулi.
«Це за те, що я з ними усякi балачки вмiю культурно вести, починаючи з продподатку i кiнчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати», – беззаперечно пояснював Побережний.
– Кликали мене чогось? – тiнь робленої усмiшки скривила уста.
– Кликали. Сiдайте, Якове Пилиповичу, – швидким ястребиним поглядом змiряв Данька.
– Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
– Та сiдайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
– її тепер, надiйсь, нiде нема.
– Що ви цим хочете сказати? – примруживсь Побережний. – На кого незадоволенi?
– На життя своє.
– Я теж не завидую вам, – погодився Побережний. – Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.
– А вiд вас одеколоном пахне? – спалахнув Данько i зразу ж змiнив тон. – Що там вiд нас требується?
– Завтра що маєте робити?
– Я не знаю, чи доживу до завтра. ,
– Доживете, – пообiцяв Побережний так, начеб це цiлковито залежало вiд нього. – Чи довго будете жити – не знаю, а завтрашнiй день – обезпечаю.
– Це теж по циркуляру?
– Нi, без нього. Хлiб завтра вивозите?
– Та де там той хлiб! Молотиш, молотиш, а намолоту нiякого – сама полова кружляє.
– Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома пiдводами виїхати на шлях – будете вiдбувати трудгужповиннiсть.
– У таку гарячу пору! Протестую!
– Протестуєте? – прицiлившись, м'яко запитав Захар i через мить рiзко вiдрiзав: – Ми за цей протест таким штрафом огрiємо декого з хитрих, що прийдеться з запiчка виколупувати грошi… Торгуватися прийшли! – звернувся уже до всiх багачiв, що купкою натиснулися бiля дверей. – Громадяни куркулi, завтра усi менi на шлях. До одного! А то своїми волами усi дороги розбатали. I не скрипiть про всякi обмеження – вимощувати шлях не обмежуємо. Запитань нема i не треба. Бо все зрозумiло. Дебати – завтра на шляху.
Вийшовши з сiльради, Варчук, як пiвень, застрибав по дорозi, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.
– Мiрошниченкова, Мiрошниченкова робота, – зашипiв швидко i злiсно. – Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мiрошниченко за своїх голодранцiв на-сiвся на нас. Не завадило б його провчити iз Бондарем разом. Дуже розумнi поробились.
– Еге ж, дуже розумнi.
– Но все одно созiвцям пашнi не звеземо. Хай кульчиться, прiє, гниє у снопах. Ми їх здорово притиснули.
– Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не бiльше нас приперли? – засумнiвався Данько.
– Може, каєшся? – спалахнув Сафрон.