Над згорбленими будiвлями колишеться i шепоче темрява, так колишеться i шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.
На тлi синюватих стiн ополонками чорнiли вiкна. Свирид Яковлевич пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi. Це був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi п'яно розбiглися гудзькуватi лiтери.
«Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на шматки, як i дiтей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi».
«Iще одна до колекцiї», – гнiвно кинув анонiмку на скриню.
В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя i задавнену iсторiю куркульської пiдступностi й ненавистi.
Першi анонiмки писалися вугляком, на обгорточному паперi, грубим перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв. У них загрози перемежовувалися з застереженнями i пiдкупами. Вигоди, i червоний пiвень, i смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою – в нiй вперше стояло слово соз.
«Бояться, бояться нас», – пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна.
XVII
Збори аж клекотiли.
Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки один Варчук стояв бiля вiкна спокiйний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, i галас зростав з новою силою.
– Скiльки ж можна накладати!
– Деруть, деруть. До живої костi додерлися!
– Все властi i властi.
– Де ви той хлiб бачили!
– Скоро самi землю гризтимемо!
– Хай фабричнi коло землi пороблять. Тодi, може, менше об'їдатимуть нас.
– Привикли по часах робити.
Мiрошниченко непомiтно пiдморгнув Степановi Кушнiровi, i той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, i Карпо ледве не приснув зо смiху.
– Диригує батенько, тiльки камертона бракує, – нахилився до Лiфера Созоненка, i той зразу приєднав свiй голос до розбурхлого галасу.
– О, знову ахтивiст об'явився!
– Степане, зачепи дукачiв за гаряче!
– А що вiн здав!
– Фунти нещаснi.
– Те, що належало, те i здав.
– Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують!
– Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
– Уже з голоду припухаємо! – несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря.
Загалакали куркулi. Але Кушнiр, широко ставши мiцними ногами, насмiшкувато звузив очi.
«Мене не перекричите», – говорила уся його туго збита постать.
Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на гладкого, запухлого вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив:
– Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як вiн з голоду припухає. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi в нього лишнiй жир вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'ї Сiчкаря нiякого порядку, нiякого. Навiть з жiнкою спiлка не виходить.
Сельбуд вибухнув реготом.
– То у мене сердешна болезнь! – гукнув Сiчкар.
– I запалення хитрощiв, – серйозно додав Кушнiр.
– Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, – з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.
– Що-небудь узнав? – нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша.
– Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Вiн хитрiший, анiж думалося. – Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.
– Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого може куркульська нахабнiсть дiйти, – продовжує Кушнiр. – Вони смiють нашим шефам, робiтникам нашим, кричати: «Хай фабричнi коло землi пороблять…»
В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президiї:
– Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати за зрив зборiв.
– Приймаємо до вiдома, – обiзвався Мiрошниченко, i куток затих.
– Так от, товаришi, як розперезалися куркулi. Вони мало того, що ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робiтничим класом кинути чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачi! А хлiб ваш ми вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн країнi потрiбний, для змiцнення держави потрiбний, для iндустрiалiзацiї потрiбний. I ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.
– Бач, як загрожує, комзлидня!
– Руки короткi!
– Нi, не короткi, громадянине Данько!
– Та хiба я що казав? То не я.
– А язик твiй.
– А язик може. Вiн такий.
– Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо.