– Я йому про срiбло, а вiн про черепки! – скипає Гриць. Вiн сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, i збирається вже йти. Варивон обриває смiх i пiдходить ближче до парубка.
– Ну, годi, коли не хочеш – не буду… Чого ж, познайомити з сiм'єю Югини можу. Тiльки, знаєш, суха ложка в ротi дере, – багатозначно б'є щиглом по пiдборiддi. – Так що треба тiєї штуки дiстати, що з червоною голiвкою i зеленкуватим фартушком.
– В кооперацiю пiдем?
– Для чого в кооперацiю? Парубки побачать – в компанiю наб'ються, чарку твою вип'ють i з дiвчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори – в неї все, значить, дiстанеш, – i знову хоче розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
– Як до Федори, так i до Федори, – погоджується Гриць, i обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустрiч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
– Добрий день, соколики! – розтягуються в усмiшцi повнi губи.
– Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна i у чарцi, значить, нема? – скоромовкою тарабанить Варивон.
– Для когось нема, а для таких орлiв пошукаю, – ще бiльше розтягує усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
«Гарна», – i Гриць густо червонiє, ловлячи на собi лукавий усмiх молодицi. У темному ванькирi подала пляшки i гаряче своїми мiцними пальцями обпалила руку.
– Приходьте iще, коли треба, – заглянула в очi.
– Зайду! – Гриць не знає, куди дiти погляд, i виходить з хати.
– Пронозлива баба, та на виду нiчого собi – сам чорт, значить, ложку меду вложив, – ховає пляшку в кишеню Варивон. – А горiлки на своєму вiку перепила – у хату не вмiстилася б.
Сонце щойно спустилося з полудня.
Розпарена теплiнь вiє соняшником, коноплею i яблуками. Пройди вздовж села – будуть скрiзь мiнятись пахощi: на Вигнанцi повiє медункою, рум'янком. На Зарiчцi закадить гiркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повiє золотистий дев'ятисил; на Бабi, коло лiсу, обiзветься розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху – духмяний чебрець, тiльки нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, бiлим розкiшним наливом, темночервоною циганкою. Ранiше викохувалися вони в садах помiщикiв, посесорiв, дукачiв, на несходимих економiях, фiльварках, хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi з панських земель, надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що вiк копарили на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то там, то тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi яблуками. Восени i навеснi по ярмарках дотиснутись трудно було до садженцiв вiнницького плодового питомника.
– Чого задумався? – пiдштовхнув лiктем Варивон. – Он уже хата Бондарiв.
Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд вулицi. Праворуч вiд хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, лiворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двiр у Бондарiв – все, що можна було скопати, пiшло пiд город. Пiд вiкнами лiвої хати красується невеликий барвистий квiтник. Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш – зразу видно, що дiвоча рука порядкує.
У причиненому причiлковому вiкнi швидко майнула тернова хустка на головi Югини i зникла в глибинi хати.
– Налякали дiвчину, – задоволено смiється Варивон i зразу ж поважнiє: на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар тримає в обох руках «Радянське село», читає, поводячи головою. Цурпалки його вусiв ледве ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
– На добридень тому, хто у цьому дому, – вiтається Варивон.
– А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, – усмiхаючись, пiдводиться з призьби дядько Iван. Постать його мiцна, спокiйна i гордовита. Очi з веселими iскорками, розумнi, навколо них, як вiдбитки дрiбних пташиних нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоняється парубкам.
– А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрiвали. Дай, кажу, зайдемо до моєї рiднi, бо так пити захотiлося, що коли б сiли обiдати, то й ночувати б зосталися.
«Брешiть, брешiть!» – скинула глузливi сiрi очi Марiйка, затремтiли дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою – згоджується з Варивоном:
– Авжеж, авжеж, така спека надворi, що навiть кури з-пiд плота не вилазять – кубляться – i скоса зиркує за Грицьком.
Незручно парубковi, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. I тiтка Марiйка вже розумiє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопцiв рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказує свого здогаду.