– Двоюрiдний брат батька Гальчевського, – впевнено збрехав Варчук. – Привiз важливi вiстi про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять – у склад другої червоно-козачої дивiзiї.
– Ага! – багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. – їдь у штаб. Там таких чекають.
– Де тепер штаб? В поповому домi?
– А де ж йому бути? – не здивувався освiдомленiстю Варчука. – Де краще їжу приготують, де кращу постiль постелять? – i засмiявся, натискаючи на слово «постiль», надаючи йому багатозначного вiдтiнку.
Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'ї бiля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з роздертої кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки тернової хустки.
«За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубiв вартовий.
– Батька зараз нема дома. У вiд'їздi, – непривiтно, спiдлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловiка.
– Нема? – задумався Варчук. – Тодi я розкажу все начальнику штабу Добровольському.
– Вiн занятий зараз.
– Що ж, почекаю.
– Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким невiйськовим стояти. Позаяк – порядок!
– Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали.
– Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! – визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн.
– Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без штанiв… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову зверне, – округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось весело гукнув:
– Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку.
– Омелян! Омелян Крупяк! – здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна волохата рука з надiєю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той, усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним свiтом.
– Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунiї захотiлося? – швидко затарабанив Крупяк. – Не сидиться на хуторi? Пече? Пристаєте до нас?
– I радий би, так лiта не тi,
– Лiта, лiта! О, що ви дiєте зi мною! – метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк i засмiявся. – Значить, вiдомостi деякi батьковi привезли?
– Не без того, – вiдповiв стримано. – Та, кажуть, батька нема.
– Нема. У Майдан Трепiвський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь
над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одної дiвки, – пожартував
i перший засмiявся, задоволений своїм дотепом.
– Найшов час з бабами возитись, – невдоволено насупився Варчук. – А тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.
– Вiдрiзали землю? – зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi розлилось спiвчуття.
– Вiдрiзали, – ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi слова. – Це все одно, що перерiзали мене надвоє i кинули посеред шляху. Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю!
– Ненадовго, – впевнено заявив Крупяк. – Велика пiдмога має нам прийти iз заходу. Не сьогоднi – завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це, звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що бiльшовикiв як вiтром знесе.
– Коли б то так, коли б то так дав бог, – i по звичцi хотiв перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку назад i вже благально заговорив: – Омеляне, допоможи менi, увесь вiк дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько виїхало з села на облаву. Однi обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним.
Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi, здавалося, аж перехитувався.