– У соз записався? – притишив голос Iван Тимофiйович, дивлячись услiд дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
– Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози… Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть? Бо за всякi зарiбки i вiдробiтки жили у мене, мов корнi, порозбухали, – краєчком ока глянув на мiдь широкої руки. На нiй, як дельта на картi, ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
– Неодмiнно, – вiдповiв упевнено.
– Справдi? Ще ж нам навiть статута не затвердили, – засумнiвався Варивон.
– А хто ж його буде затверджувати?
– Район, значить…
– Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
– Ще б не зрозумiло! Цiлком! – повеселiшав хлопець. – Так що є надiя свої латки по-людськи зорати?
– Теж менi надiю знайшов, – примружився Iван Тимофiйович. – То дрiбненька надiя, – згадав слова Свирида Яковлевича.
– Чого ж дрiбненька? – занепокоївся Варивон i вiдсунув од себе дзвоник чарки. – Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, i нарiк одна пирiйка чи осот забруднять твоє поле.
– То вiрно, – обiзвався Григорiй. – Робиш якомусь до сьомого поту, а вiн тiльки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю обiллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i тебе, i землю твою.
Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, i Югина з юнацькою догадливiстю по обличчях батька i гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського хлiба, простягнулися до них. пхня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з колиски починаються для селянської дитини; iскристi, вибiленi стебла, розтрушуючи тiнi, до самого кореня обмивалися сонцем; золотистi дзвоники остистої пшеницi дзвонили усiма своїми сердечками. А тверезi думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непiсенну суворiсть, що мокрою заробiтчанською свиткою наскрiзь простуджує перероблене тiло, голодним переднiвком висушує очi…
– Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надiї почали; набiк, значить, вiдкинули їх, – першим порушив мовчанку Варивон. – А про ширшi я за наймитським хлiбом ще не чув. Так що воно, значить, про нашi латочки чувати?
– Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю надiлить, в одному мiсцi…
– Iване Тимофiйовичу, i це правда? – пiдвiвся з-за столу, надiйно дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
– Правда.
– А хто вам сказав?
– Партiя! Секретар райпарткому – наш Савченко.
– Тодi правда! – повеселiшав Варивон. – А то цей представник, Крамовий, значить, такого був менi туману напустив… «Колективiзацiя повинна йти обережно, ступнево, закономiрно», – перекривив i всмiхнувся.
– Чули ми його, – зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович. – I тобi всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрної групи?
– Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
– З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до розмови, несподiвано свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хатi:
– Не в брову, а в око! – хитнув головою Бондар. – Тiльки їм в'язи скрутяться.
– Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в однiй руцi? – невгавав Варивон.
– Аякже. Хiба ми не найкращi? В своєї влади ми не пасинки, а сини.
– Слова вашi, Iване Тимофiйовичу, як хмiль мiцнi: кожну клiточку пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
– Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках…
– Менi i їх шкода куркулям вiддати. Болото б їм, як чортам, опредiлити б.
– А болота не жаль? – лукаво запитав Iван Тимофiйович.
– Болота?.. Нi, не жаль, – подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
– Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майданi Соболiвському комунари осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають…