– Позеленiли в землi.
– Нi рублика, нi рублика нема! – гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регiт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся вiн, вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття, але скрiзь розцвiтали заволоженi, неначе росою налитi веселi очi.
– I хлiба в тебе нi пудика нема? – уже насiдав Мирон Петрович на Заятчука.
– Нi пудика, нi пудика! – ослiплений злiстю дукач не помiчав, яким стало обличчя у полiсовщика.
– Нема?
– Нема!
– I не брешеш?
– Щоб мене грiм серед чистого поля вбив, – стояв окремо вiд селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевностi й ненавистi.
– Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк нас дочекатися не може, – рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. – Я думав, що пiсля такого сходу покається дехто, а воно – вовк вовком i здохне.
Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках вигорбились кiстлявi лiнiї суглобiв. Пригнувшись i забруднивши вулицю матерщиною, осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика.
Але «хлопцi» – молодi й лiтнi селяни та парубки – по-дiловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
– Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й жiнка не пiзнає…
Пересмiюючися, селяни оглянулися назад. На городi, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.
Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищi, значить i його рiдня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси… Куди, чортовi дукачi, позашивалися…»
На ганку сiльради селян зустрiв здивований виконавець Кость Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима i слiпучими, як дзеркало, зубами.
– От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?
– А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних не терпить, – спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. – Товариш Савченко в сiльрадi?
– Нема.
– А Мiрошниченко?
– Теж нема. Один я на господарствi залишився.
– Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
– На поле iз созiвцями пiшли.
– Iз созiвцями?
– Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созiвцям. Ото куркулi переполох закачають.
– Яке урочище?
– Горбок.
– Знають, куди пiти. То найкраща земля, – обернувшись, дiловито повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. – Пiшли й ми туди!
Селяни сколихнулися, їхнi тiнi велетенським клубком покотилися по рiзьблених тiнях дерев.
Кость Пiвторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем до сiльради, поспiхом замкнув її i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний од хвилювання, якось обережно пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання, внутрiшнє прояснення i тiнi сумнiву перемежовувалися на стриманих, потрiсканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкi затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
Мiрошниченко ухопив цю деталь, i на устах його затремтiла хороша усмiшка: як добре, коли земля не згинає, а пiдносить людей. Про це вiн шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а потiм теж пошепки сказав:
– Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
– Тепер дiла в нас ширше пiдуть…
– Вiрно, – з пiвслова зрозумiв його Iван Тимофiйович i чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
– Переживаєш, Iване Тимофiйовичу? – торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.
Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн здавався i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб i промiнцi зморщок навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть здавалося, що з роками молодшає їхнiй секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. I слова у Савченка завжди були молодi, напористi i мiцнi, як веснянi води.