– Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднiшнього дня навiть подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царинi, щоб менше мороки було… Як ви самi про горбок згадали?
Савченко засмiявся:
– Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду – голова райземвiддiлу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?
– От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею – нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать… – обiзвався Степан Кушнiр.
– Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян. До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими рiками протiкає… Це нам усiм товариш Сталiн сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством i неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу…» А горбок – це вашi першi кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi першi кроки дитини: за ними починається справжнiй рiст угору…
Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiлої червоної гречки рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i спокоєм. Пiднялися ще вище.
– Ось ваша земля, товаришi! – ясним поглядом окинув селян Савченко. – Берiть її. Змiнюйте. Оновлюйте. %
I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнiм хлiбом i плоттю; на ньому вже не стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi, а розкривався iнший, iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
«Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони на захмелiлiй нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп», – в душi усмiхнувся Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись мальками, бралися надвечiрньою задумою – синiли, мов розбризканi ягоди голубницi. I земля синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого неба. Дивним квiтом розцвiтав вiнок небосхилу, i в прозорому повiтрi колисковою пiснею гойдався вiдгомiн рiки.
– Землемiра б нам тепер, – пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
– А може трохи зачекаємо? – допитливо заiскрилися звуженi в сяйвi зморщок очi.
– Чому? – здивувався i насторожився Бондар.
– Не терпиться?
– Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останнi днi дотягуєш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i тримається мiй терпець на останнiй павутинцi.
– Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв, поки реманент i конi отримаєте.
– Ну, це само собою… – жвавiше промовив Бондар, rt
– А тимчасом, – звернувся Павло Михайлович до созiвцiв, – про свої резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк. Треба на макiвку горбка – все поле брати для созу.
– Постараємося, Павле Михайловичу, – першим обiзвався Мiрошниченко. – Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.
– Е, не кажiть менi, i болота для них, значить, шкода. В Майданi Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай гребуть, – завзято виступив наперед Варивон.
– Звiдки ж ти знаєш? – ледве стримуючись од смiху, запитав Iван Тимофiйович.
– Як звiдки? – спочатку хотiв обуритись Варивон, але вчасно спохватився. – Багато людей про це говорять.
– А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як з води, пiднiмалося перед людськими очима, – уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
– I я так увесь час думав… Усiм парубкам i сусiдам порозказував, – перехвалив себе Варивон, а Iван Тимофiйович, чмихнувши, одвернувся вiд нього.
З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
– Дiвчата спiшать до нас! – пiдвiвся навшпиньки Варивон.
– Та нi. Нашi баби! – здивовано промовив Степан Кушнiр. – Тiльки твоєї, Iване Тимофiйовичу, нема.
– То й добре: менше репету буде, – занепокоєно дивиться вниз Iван Тимофiйович. – Видно, пiдстроїли усякi елементи. Гляди, ще така баталiя почнеться!
– Менi здається, жiнки миролюбно настроєнi. Не йдуть, а пливуть, – весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
– Знаємо цих плаваючих лебедiв, – заперечливо захитав головою i стишив голос. – Як осоромлять нас перед товаришем Савченком… Ну нiде вiд них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зiб'ємо.
– Не варто, – пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич. – Полум'я у них, здається, ясне.