– Чи не жарко нам стане вiд нього?
Жiнки пiдiйшли до межi, нiяково зупинилися, привiтались i освiтили чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить надовго запам'ятав Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це пiдмога наша».
Зразу ж голови, запнутi кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
– Як дiвчата, грають очима, – нахилився Варивон до Бондаря.
– Зараз вони заграють, – пообiцяв Iван Тимофiйович, але сам ледве не смiявся.
Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша напалася на чоловiка:
– Нiчого сказати, теж менi активiсти – iдуть землю вибирати, а жiнкам хоч би слово… – владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
– Каюсь, каюся, жiнко, – розвiв руками Кушнiр.
– Бачу, як ти каєшся. Безсовiсний!
– Авжеж, безсовiснi.
– Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок…
– Хитруни!
– Я дома своєму нахитрую!
– Почалися дебати, – всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усмiх, а гризня.
– Та ми збирались вам сказати…
– Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
– Так їх, так їх, – посмiхаючись, кидає Павло Михайлович. – Хай не забувають своїх дружин.
I якось зразу смiх переплiвся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотiнням жiнок. Великi слова про землю переснувалися з iншими, значущими, надiйними, i незабаром чоловiки та їхнi дружини, як у молодостi, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкi, напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим надвечiрнiм рум'янцем.
Сонце саме черкнулося рухливого плеса i велично вiдбилося на кожнiй хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до самого берега, де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.
Вiн сидiв на провi 5, обличчям до людей, задуманий i сивий, як
голуб… Здається, зовсiм недавно на засланнi, в далекому Сибiру, отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi, звiльненi з льоду
кораблi… Навiть прибережнi дерева, здалося, загудiли напруженими
парусами.
Велике життя, мов два рукави однiєї рiчки, єднало минуле з сьогоднiшнiм i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався, як в молодостi, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовнi блискуча чи легковiсна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серцi, стати на озброєннi в непримиреннiй боротьбi, закрасуватися в крапнистiй творчiй роботi. Вагу слова Савченко знав: вiн мав щастя слухати Ленiна в сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала у вiках сама iсторiя.
Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка, устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались, i навiть м'якшали крутi бiлки очей.
…Убогi, скривдженi, задичавленi нивки, до пiвсмертi зашморгнутi жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися вгору i, кружляючи, вливалися потоками в широкi, могутнi лани. Як обстрiпанi хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними брудними старцями вiдходили в безвiсть нестатки, злиднi i голод. Стрiмкi крила нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рельєфно i так близько, як тiльки буває в прозору осiнню годину. Саме щастя раннiми ранками виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало далечiнь димками тракторiв.
I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з круч спустилися золотi зернистi ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа рiка бiля самого берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
Жiнки якось непомiтно тiснiше пiдбивалися до чоловiкiв, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити їхнi, до м'яса потрiсканi руки.
– Павле Михайловичу, i це не казка? – зiтханням вирвалося з грудей Ольги Вiкторiвни.
– Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
– Чи дiждемось його?
– Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба на воду перебивалися. Кожна зернина тiєю кров'ю набрякла.
– Невже прийде таке життя? – знову радiсним, здивованим зiтханням вирвалося в дружини Кушнiра.
– Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди з нами.