– То спасибi їй, – низько поклонилась схвильована жiнка i з докором промовила до чоловiка: – I ти хотiв таке слово затаїти вiд нас! Як тобi не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
– Помилився, помилився, стара. I сам не думав, що так слово може пройняти.
– Не думав. Тобi ж сказано: це слово партiї…
– В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Пiдiпригора.
– Хто вони? – запитав Павло Михайлович.
– Бiдняки.
– Середняки.
– Правильнi люди.
– Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте своє життя вiд неї. На свiй бiк перетягуйте її.
А сила з шумом i гомоном завзято котилася блискавицею стежки, i вже незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити її…
Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на охололий горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо, вбираючи голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помереженої свiжими глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима усi чотири сторони свiту I застиг у роздумi, обличчям до села. Воно, як розсiяним зерном, переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
Недалеко мелодiйно перегукнулися курiпки, i Сафрон з несподiванки здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко зашелестiли чиїсь кроки.
– Кого там лиха година носить?! – гукнув i сам здивувався: не було в голосi тiєї сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй межi. Коли вже земля вислизала з-пiд нiг, побачив якусь темну постать. Прожогом пiдвiвся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув мiсяць, i недалеко вiд Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одинокої грушi-дички…
XXI
Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на довгастому брунатному чолi поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
Був мовчазний i часто недочував материної мови. Над перенiссям двома дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а нижче їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.
Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докiя, коли вiн, трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий овес. Ручку зайняв широку – на пiвтора покосу – i пiшов напролом, за кожним помахом пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
Трiщав овес пiд косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску i, вiдкинутий, слався рiвно розстеленим сувоєм. Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срiбний перелив, i знову нависає тiнню над сполоханими дзвониками. Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
– Та хiба ж так можна робити, сину? – пiдiйшла з перевеслом до нього.
– Про що ви говорите? – не розумiючи, пiдвiв брови вгору, а коса затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
– Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
– Он ви про що! Не перервуся – ви мене двожильним родили, – понуро усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з низьких цурпалкiв ще живого стебла.
Безмiрна далечiнь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближається до нього, наляканий сонцем.
Осторонь, наче з вiкiв, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму вiку пiснi Кармалюка i Котовського, Щорса i Боженка; далеко помiж садiв з долини випливає невелике село i вклоняється тобi велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косi, як серце серцю, i знову стихає на високiй прозорiй нотi.
З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею провiв понад бровами, i знову голубi очi засяяли в кипучому затiнку колосся. Одним помахом пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених рокiв, чи тої любовi, що тiльки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може, знову прийшло те напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не мiг вiн зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Пiсля першого кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним хвилям i закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало вiдрiзняючи животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе скойка, – вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
«Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй водi скупана, щоб нiякої тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не присиплеш пiском. Не посаг, а честь красить молоду».