Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв. Щоденна робота вiд ранку до вечора – завзята, як перший грiм, або гаряча, важка, мов спраглi жнива, робота до болю в усьому тiлi – втихомирювала його, давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в серцi Дмитра невисiянi чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити її знову-таки працею.
Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син любить матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як проростає зерно в землi; ходив дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi – серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те коло – чи привезеним з Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи в мiцних, умiлих руках.
Смачно шархає коса, i краплинка поту злiтає з брови. Знов засвiтилися блакитнi очi i згасли в покосi.
– Добре косиш, господарю. – Бiля межi стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.
Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
– Доброго здоров'я, парубче, – спирається на кiсся. – Куди поспiшаєш?
– Та Варчуковi йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.
– Найняв тебе?
– Треба ж яку копiйчину пiдробити. Проклятуща хата останнi жили висотує. Куди не кинь – тiльки однi руки.
– Оженитись думаєш?
– Не без того. Баба нездужає, а, звiсно, без господинi яке наше дiло. Так що з жiнкою краще – хай пособляє. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
«З Югиною одружиться, – ловить себе, що заздрить Григорiю. – Ну й хай – погуляємо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен грiш обкипить». – I вiн чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарiвну.
– Що ж, приходь до мене, помiркуємо з матiр'ю – можливо, допоможемо якою копiйчиною, – поволi витискає з себе, не дивлячись на Григорiя.
Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн весь час вбирається купити коня. Але наперекiр своїм намiрам, наперекiр пiдсвiдомiй настороженостi, що породжується супроти Григорiя, твердо вирiшує допомогти йому.
– Спасибi на доброму словi.
– Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля приїду. – Прямує до матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
Докiя умiло й обережно, сповивши перевеслом тугий снiп, випростала гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
– Може, поснiдаємо? Час уже.
– Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
– З радою душею, коли б наш Карий на загинув… Хай Григорiй багатiших пошукає.
– Я пообiцяв йому.
– Ще чого бракувало! Сам казав, що коня пiсля жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.
– Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
– Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
– Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв – зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж пiдскочив чортiв хапун. Пiддобрюється тепер. Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
– То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорiєвi позичати. Шкода хлопця, та коли вiн тi грошi вiддасть…
XXII
Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i червоною рiчкою попливли вище далекого лiсу, нижче вечiрньої зiрки.
Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як побратими, урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi пiдводи, i настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зiтхнула, зашарудiла пiд колесами. Натомлене тiло просило вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'ї матiр з дiйницею i чулось, що з напiврозчинених дверей от-от вийде ще жiноча постать, сподiвана, рiдна. Навiть угадував, що зап'ята бiлою хусткою, заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi вiт гойднувся тонкий серп мiсяця, пiдпливаючи до мерехтливої зорi. Старi, садженi в два ряди крислатi липи з'єднуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з молодими садами i знову прямують просторами повз оселi трудiвникiв, їхнi ниви, пливуть, як саме життя невмируще.