На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осiннi кущi круторогих голiв.
Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi дерева, i високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають в її глибинi осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I вода тут крiпка, на коренi настояна, – споконвiку хвалить трудiвник.
Мiцними .руками вперся у вогкий дерн i припав шерхлими устами до срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись наляканi зорi, заховались пiд берегами, а коли пiдвiвся, знову почали випливати. З глибини виринали темнi обриси будiвель, а його хата, єдина з усiх, бiлiла. I ждав у нiй хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi – не побачиш нiчого крiзь них.
– Добрий вечiр, Дмитре… Тимофiйовичу.
Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому голосi: видно, не знала, як назвати його…
На дорозi освiтлена блiдозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечi стояла Югина.
– Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
– Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь – латка ще зосталася, а вже вечiр прихопив, – усмiхнулася лагiдно i так, наче трохи глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче обличчя, робили його блiдiшим i старшим. – В'яжу i страх як боюся – не близький свiт додому iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде! – Тiнню пробiг переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало на душi парубка. Крадькома оглядав вiд голови до нiг, в думцi пестив рукою важку дiвочу косу, заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi у жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
– Боязко стало?
– Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, – думаю, – полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от i шкандибаю теперечки.
– Бiдолаха, дуже пробила? – щиро пожалував.
– Загоїться! – I, спинаючись лiвою ногою на пальцi, пiшла поруч з Дмитром до волiв.
– Сiдай на воза, – зручнiше поправив снiп.
– Не хочу.
– Я тобi «не хочу». Зараз же вилазь!
– Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
– Нiби що?
– Наче не знаєте. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди цвiкати: «Дмитро Югину на посаг повiз». Знаю я їх, – подивилась правдивими очима.
– Так я йому за це ребра полiчу, – вiдповiв строго.
– Ну, добре, тiльки селом їхати не буду.
– Про мене.
Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок i люшню. Приємно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину, чуючи крiзь сорочку легкий повiв тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сiла на гузир снопа.
«Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка», – усмiхнувся, йдучи бiля воза.
Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тiнями розлогих дерев. Темiнь i свiтло перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося сiсти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi дотик м'яких кучерiв.
«Де там – сполохається…»
Отак пiд'їдуть додому, вiдкриє навстiж ворота i вiз покотиться по росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колiї, осипавши роси.
«Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возi…»
Оглянувся. Вiз, пiдминаючи колесами верхiв'я дерев, покотився з пiскуватого горбка на морiг, i дiвчина, злегка похитуючись, всмiхалась чисто, лагiдно, так, як умiє всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
– А тепер не страшно?
– Чого б це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» – хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з дiвочою.
I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев золоте добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому полi… Чув, як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
– Що зараз тато роблять?
– В лiсництво пiшля вiдробляти.
I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
– Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
– Правда, – допитливо глянула на хлопця.
– Дуже добре, – ворухнула усмiшка устами. – Худобу скоро отримаєте?
– Надiйсь, скоро… Вам не перепало вiд Данька?.. За те, що нам жито привезли?
– Оскаженiв був… шулiкою напав.