Та Марiйка сьогоднi розм'якла, як вiск, i навiть гадки не має пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без головнi i волотки має великi. До того ж завтра недiля, можна встати пiзнiше, бо, казав же ж той, є за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
– Сiдай вечеряти, – лагiдно освiтила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується бiля матерi.
– Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому – голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловiк, тепло любить, – обережно несе з полумиска ложку Марiйка.
– Хе. Навiть баба може дiло сказати, – прислухається Iван.
– Може, неправду кажу?
– Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
– То що з того?
– Як що? I ми в пору засiєм.
– Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки тобi казала!.. – здiймає голос.
– I не випишуся. Ти менi цi теревенi не торочи. От настренчили куркульськi пiдголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле – вiдробляй, привезеш яку там копу – вiдробляй. З лiсу ломаку притягнеш – вiдробляй, – увесь вiк вiдробiтки з'їли. З старцiв хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
– Дiди нашi жили – созу не знали, батьки нашi жили – созу не знали, i ми без нього проживемо! – як завчене вичитує Марiйка i вже почина постукувати держаком ложки по столi.
– Ми й без панської землi в комiрному жили, та не схотiли ж так вiкувати.
– Земля – одне дiло, а соз – iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач, як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не дає.
– Хiба то люди? То куркульня.
– Куркульня – не куркульня, а виписуйся.
– Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I її згноїти на чужiй роботi хочеш? Пустиш на заробiтки, як сама колись чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
Знає Iван, чим вразити жiнку, i Марiйка осiкається, з зiтханням поглядаючи на дочку.
– Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скорiше.
– Iще що скажеш?
– Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi – тiльки полегкiсть для нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! – обзивається Югина i червонiє, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула на батька, а той, пiдбадьорюючи її, кивнув головою. – В Iвчанцi добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
– Розумна не на свої роки стала. Вийдеш замiж, тодi хоч в комунiю записуйся. – Сердито йде у другу хату.
– Хе! Значить, разом будемо, дочко, матiр лякати, –усмiхається Iван Тимофiйович. – Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годi. А про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхнiх.
Потягнувся до свiжої газети. Загрубiлi пальцi обережно, з приємнiстю розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Iвана Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки єднала його з усiм свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не говорила, – виспiвувала найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся всiєю душею. В його очах не збiднювалися навiть прочитанi газети – до них вiдносився любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
– Чого Софiя до тебе прибiгала? – ворухнулась запiзяiла догадка, коли побачив молодiжну сторiнку.
– В райком з нею пiдемо.
– В райком?
– Комсомольскi квитки нам вручатимуть, – вiдповiла з гордiстю i хвилюванням.
– В добру путь, Югино. – Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий. – Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою. – Нахилився над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
– Спасибi, тату, – вдячним i сяючим зором поглянула на нього i мiцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од неї. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця вчувала тверду рiзьбу роботящих надiйних жил. – Я так i знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагiдна…
– Нi дочко, – промовив задумливо. – Не лагiдний твiй батько. I не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям, що зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося i ткалося в безсоннi злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене весняним сонцем. Наша держава з сiмнадцятого року бiлить її своїм промiнням.