Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
– Чого дивуєшся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i душа, i думки, i погляд. Коли перепiлка сiра – це красиво, а коли людина така, то… Ну, iди вже спочивати…
– Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
– Ми завжди з ним заодно, – перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. I, вже помовчавши, додав: – Вгадала ти. Думаю, дочко, в партiю вступати, – вперше виказав найпотаємнiшi мрiї. – Тiльки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очi… i поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…
– Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? – весело звузила очi.
Iван Тимофiйович засмiявся:
– Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навiки виживе, сточить своїм язичком…
До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
Рiвно задихав Iван, i Марiйка з острахом побачила, що його руки схрещенi на грудях. Похапцем роз'єднала їх i довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.
Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на долiвцi заколивались чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне, навiть увi снi насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не раз своїми кпинами, упертiстю доводив її до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте незмiнне «хе» не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним, i роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
У сiнях загримiв засув, забряжчали вiдра – Югина принесла води, зачиняла дверi. I знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучерi i, не заплiтаючи їх, перев'яже на нiч биндою.
«Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста».
Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! I тривожно, бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй, навiть хати не має. Вийдеш замiж за такого – не намилуєшся, а нагорюєшся по зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде…
– Гарна, гарна, – загримiв бас на подвiр'ї.
– Славна, славна, – обiзвалася скрипка…
– Що це?
Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс перехрести рам, на сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
«Невже свiтанок скоро?»
I знову загримiв бас, але вже на вулицi бiля приданочок: «Гарна, гарна». А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати її пiд руки i вести гамiрливими вулицями до своєї хати.
– Горе моє, а хто ж мiй зять? – От тобi й маєш! Навiть i роздивитись не встигла, а вiн хитрун! Тiльки подивиться вона – одвертається вбiк i смiється, смiється з неї…
I Югина довго не могла заснути цiєї ночi. Теплi, мокрi коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям. В уявi бачила, як, зготувавши снiдання i обiд, прибирається бiля скринi, заглядає у маленьке дзеркало i вiкно – чи не йдуть подруги за нею. Навiть чула, як грала музика на майданi коло сельбуду i шелестiли вулицями дiвочi спiдницi. Закрутить її Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
«Хiба ж вона винна, що краще танцює за них?» – Усмiхнулась i застилалась, що лукавить сама з собою.
Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.
Ой так-так, ой так-так!
Шевчик дратву сучить.
Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як Гриць у хвартусi з десятки сидить на шевському довбаному стiльцi i смолистими руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а щетина гнила – рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не сучить. А музика грає, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в зубах сам пускається в танець, сердито наспiвуючи: «Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить».
«I чого вiн в недiлю приходив? Чого? Захотiлося чарку випити, от i зайшли».
I знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати iншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радiснiше i довше було їй пробиватись наверх. Ось вона пiдiймається, струшує з себе накиданi думки, як трава росу, i подає свiй голос:
«А я знаю, чого вiн приходив».
«Нiчого ти не знаєш, – сердиться дiвчина, – хiба мало кращих дiвчат у селi є», – i починає перебирати їх у пам'ятi.