«От подруга – Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i надто вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або Катерина Прокопчук…» – I незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, своїх подруг. «Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре», – аж почервонiла.
Все ж було приємно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: «Гарна дочка в Марiйки Бондарихи».
Нiч м'яка i ласкава, як у дитинствi доторк материної руки. Вона пригадує вчорашню нiч на шляху i високу мужню постать Дмитра. Як вiн подивився тодi на неї. I гаряча хвиля заливає дiвчину, коли знову вiдчуває на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий гордий, як люди говорять.
Згадує розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках у Шулякiв якось обмовилась: «Думала, що навiк приморозив хлопець ноги. Аж нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А раз прийшов увечерi, роззувся, походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав, почула щось недобре. Скочила з лiжка. Стоїть мiй парубок посеред хати блiдий-блiдий i губи кусає.
– Що з тобою, Дмитре?
– I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче онучi до нiг поприставали. Чи не мара? – Присвiтила я низом, а в нього шкiра до самих щиколоток вiдстала. По землi волочиться, мов папiр. – Останнiй гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро зiйде, – i почав вiдривати шматки бiлого побабченого полотна, а з-пiд нього проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти…»
I дiвчинi здається, що над нею нависають тiнi од рослої постатi Дмитра… А очi в нього чорнi-чорнi – в душу заглядають так допитливо i строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший, все в нього простiше, а танцюєш з ним – землi пiд собою не чуєш…
«Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить…» «Забарилася ж ти, дiвчино…» I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала – чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки – i Дмитро, i Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий… Вже крiзь сон чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червонiла i нiчого вiдповiсти не могла.
XXIV
Дiвчата пiднялися на гору.
Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тiсне коло небозводу; там, де вона аж за обрiй втискалася крильми дiбров, надвечiр'я кресало золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси, i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi працьовитi ковалi поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок, загартувати хлiбину мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту проллється на пiвдень.
– Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! – зупинилась Югина, наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси, i гора, на якiй вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям: пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
– Так i в наших дiбровах славно, тiльки над ними ближче спускається небо, – тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полiсовщика. Вона, як i Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечiр'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової вiдповiдальностi i силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.
– Дiвчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? – пiдбiгла непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i назад. – О, якi ви вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них, з-за горбка, пiднявся трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
– Дiвчата, це ж, здається, комсомольцi з Комсомольського, – догадалася Софiя. – Бiжiмо до них.
– Ти що, маленька? – зупинила її серйозним поглядом Василина.
– То-то й є, що не маленька, – одчайдушне випалила Софiя. пї невеличке смугляве обличчя, оповите нiжним одсвiтом, аж мiнилося веселими задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом налякати спокiйну, занадто соромливу «мамину мазуху», хоча мати Василини давно спочивала на крихiтному лiсовому кладовищi.
– Софiє, хоч би ти посоромилась…
– Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли вiн почне зiтхати бiля свого кохання i про всякi зiрочки говорити, тодi вже засоромлюся, мов пiонiя.
– Безстидниця.
– Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, – всяка вiдiб'є твого милого, а про тракториста й не говори…