– Софiє, ну прямо не знаю… Як тобi не совiсно? – за-рожевiлася Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
– Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, – пригорнула дiвчину. – Ну що ж iз того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах писали, про нього сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли! Невже не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як вiддамо тебе за тракториста – ще цiкавiше буде.
– Та покинь ти лепетати, – вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'якi тони блакитносизої долини. Збiльшувалися постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi в ходi, порiвнялися з дiвчатами.
– Добрий вечiр, красунi! – поздоровкався високий смуглявий юнак у голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
– Добрий вечiр, або що? – задиркувато обiзвалася Софiя.
– Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
– А ви притупились? Це пiсля роботи буває. Хлопцi засмiялися. Василина обурено смикнула Софiю за блузку.
– Люблю таких, – блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче до Софiї.
– Спасибi за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядiть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, – з удаваною зажуренiстю вклонилася Софiя. – Ви не з Комсомольського?
– З Комсомольського, з Комсомольського, – зразу розцвiли обличчя хлопцiв. – А ви звiдки?
– Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
– Тодi ми трактором приїдемо.
– То друге дiло.
– Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, – обiзвалася Югина, з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла горда слава. «Славнi, i простi, простi… наче брати».
– Ви з райкому? Комсомолки? Друзi нашi! – зрадiли хлопцi й почали знайомитись.
– Марко Лебедев. З Поволжя.
– Давно у нас живете?
– З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
– Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, – подав руку Софiї смуглявий юнак.
– Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
– Зате в майбутньому не будеш.
– Вже заглянули в мою судьбу?
– Заглянув, Софiє, – твердо промовив Орленко. – Згадаєш моє слово через пару рокiв.
– Згадаю, – зiтхнула дiвчина. – 3 роботи йдете?
– З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шумiло воно, полуницею червонiло… То комсомольський квиток у руцi?
– Комсомольський. Сьогоднi отримали, – вiдповiла з хвилюванням.
– Так загубити можна.
– Не загублю. А ви де свiй носите?
– Бiля серця.
– I ми покладемо бiля серця, – вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
Пiд'їхав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до неї.
– Ох, i машина! – захоплено вирвалося в Софiї. – До неї можна приторкнутися?
– Можна, – великодушно промовив тракторист, так, начеб вiн щонайменше дарував усi багатства дiвчинi.
– Тепла, як людина, – уже кругом оглядувала машину. – Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, – пояснила хлопцевi.
– Софiє…
– Справдi? – зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.
– Справдi, справдi! – вiдповiла за неї Софiя. – От поговорiть iз нею. Вона вже знає, що таке радiатор ї з чим його їдять. – Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
– Дiвчата, вам не боязко iти додому?
– Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
– Звикли.
– Вовки не нападають?
– Буває. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
– Як живеться вам?
– Добре, дiвчино. Краще за всiх.
– I завжди так було?
– Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися… Держава нас на мiцних долонях пiдняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.
– Спасибi, прийдемо.
– Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, – перевiримо, як працюєте.
– Прилiтайте.
– По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
– Зате й не останнє.
– Достойними будьте, – щиро прощається Левко Орленко, i хвилююче тепло наливає Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
– Василина й досi з трактористом воркує. Навiть бiля керма умостилася. От тобi й тиха вода, – пошепки повiдомляє Софiя.
По теплих дорогах розходиться юнiсть, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надiй.