– А ти думаєш – дала?
– Так ми i зробили… Шкварчить яєшня, а тут Марiйка до хати бурею летить… Iван ледве пiд лаву не лiзе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним i лихим, що й справдi жiнка подумала – з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. I яєшнi не попробувала.
– Ти б iще про чорногузiв розказав, – сердито кинув Iван Тимофiйович.
– Та це вже всi знають, – незадоволено промовив Кушнiр i махнув рукою. Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко, уже рiвним голосом, закiнчив свою промову: – Кращого нам голови созу, чим Iван Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку правду стоїть чоловiк. На цьому я й кiнчаю.
Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв. Обернувся i хмурим поглядом почав вiдшукувати винуватця.
Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт. Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою скибку хлiба дiлить надвоє i одну половину ховає в кишеню.
– Ти, байструченя, для кого хлiб засунув?
– Матерi.
– Матерi? А хто таке право тобi давав?
– Вони опухли у мене.
– їж зараз же! – розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi хлопчика. – Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве волочить за кiньми, – звернувся до своєї родини. – А воно, стерво мале, iще когось моїми харчами пiдгодовує.
Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом, слiдкуючи, щоб той з'їдав свiй шматок.
Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався меткий Степан, але нiчого не мiг їй добути. Зрештою його осiнила одна ризикована думка.
Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж.
Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не помiтив.
I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожилої шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре i худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою i невпевнено замарширувало по хатi.
Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у друге село.
Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той мало не пiд ноги кинувся йому:
– Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на моє добро? Я ж твою матiр од смертi крашанками врятував…
Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у селянських серцях, особливо в серцях молодi.
– В чому наше майбутнє, товаришi? Тiльки в колективi. Це єдино вiрний шлях, накреслений великими нашими вчителями – Ленiним i Сталiним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає цi слова Володимира Iллiча: «Якщо ми будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожує неминуча загибель…» А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку Софiю Кушнiр. Запитайте її, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе своє здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?.. Менi один бiй з петлюрiвцями згадується… Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки кригою взялася – ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти – проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться – хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з бiллю в грудях, чуєш – то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода… I хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили… Так невже найкращi сини батькiвщини загибали для того, щоб тепер їхнi дiти у куркулiв своє життя занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися, щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб, державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе.