Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець. Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав своїх дiтей, посiчених бандитами.
«Вже i моя Оленка була б такою, як Югина».
Пiдiйшов до Бондаря:
– Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як їхнiй соз працює. Це пригодиться в роботi.
– А чого ж, пiдемо.
Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському примруживсь до Софiї Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з Бондарем.
Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала пiдвода, навантажена обкорованим червонолозом.
– Чоловiче добрий, – привiтався Бондар з вiзником. – Де живе голова вашого созу?
Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму, спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав:
– Голова? А якого вам голову треба?
– Товариства спiльного обробiтку землi.
– Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
– Аж троє? – здивувався Бондар.
– А що ж, арифметика проста: три сози i троє голiв. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови хочете заїхати?
– А хто ж у вас тепер?
– Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк.
– Данило Самойлюк? – зрадiв Мiрошниченко. – Партизан?
– Аякже, партизан, – зразу ж перемiнився голос у вiзника.
– От ми до нього й пiдемо.
– Д-да, – непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом.
– Не ходiть ви до того Самойлюка, – нарештi обiзвався чоловiк. – Вiн такого натворив, такого наробив нам… Навiть
у сiмейство моє залiз.
– Що ж вiн мiг зробити? – занепокоївся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка як доброго партизана, бiльшовика.
– Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив.
– Собi?
– Звiсно, не нам, а своєму созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:
«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох органiзацiях бути». А син каже менi: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до нас». А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка – на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…
– А де ж вiн живе? – засмiявся Мiрошниченко.
– Микола мiй? – чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв як-небудь збити людей з пуття, – Це недалечке. Тiльки дома його не застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно пускає, то iще щось вигадує…
– Нi, де живе Самойлюк?
– Самойлюк? – знизав плечима. – Спочатку це треба пiти Вишневою вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака, перейти мiсток… – так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко зрозумiли: прийдеться їм тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рiвновагу вiзника.
XXVI
Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи з матiр'ю.
– Ге-ге-ге! Щось часто… воду… – почула насмiшкуватий голос.
Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонiє, вона тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi прямо до її хати йшов Григорiй.
– Хороший… бiдний… Коли б… – докотилося материне зiтхання.
«То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?» – вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний, красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи округлими плечима.