На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу, розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на крутому iскристому виступi.
– Добрий вячор, громадзяни! – спiвучо привiтався з Мiрошниченком i Горицвiтом. – На свою зямельку приїхали? – Над високим лобом, як гнiздо на вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi простори.
– На свою, – примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. «Що ж воно таке?» – прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали йому саме слово – земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усiх людей. I цьому молодому воїну видно i так само радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофiєвi радiсно, що i в Бiлорусiї, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Ленiна, надiляє бiдняцьким синам надiйнi поля.
– А ви вже у себе отримали землю? – хвилюючись, пiдiйшов ближче до червоноармiйця.
– Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою.
– Над самою рiчкою? Як i нам! – чогось зрадiв Тимофiй.
– Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, – продовжував своє червоноармiєць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв.
– Поля родючi у вас?
– Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi вольния.
– То вiрно. I старий правду чує… Чорнозем у вас?
– Пiски i болота.
– Шкода. Пшениця, значить, не родить, – аж зiтхнув. – Ви торфу, торфу в цi пiски. Вiн силу має, дарма що травиця.
– Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
– То таке дiло, – погодився Тимофiй. – Додому скоро?
– Пакуль ворогiв не доканаєм. Словом, скоро. – Пругко пiдвiвся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями:
«З беражком не ровная», – в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй.
Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса, пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь.
За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечiр'ї чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкраїх ланах помiщика Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села: напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчої будiвлi. Одначе зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати.
– Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? – нiби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.
– Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас.
– Понаписувано, – зiтхнув Мiрошниченко. – А iз злиднiв, дивись, чи не скорiше за нас iвчанцi виб'ються.
– Чому так думаєш?
– Дружний народ. Славну iсторiю має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме… Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi збори мiсцевої органiзацiї РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь – старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцiю яку тодi ухвалили: «Незважаючи на те, що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцiї не ходити на нашiй землi. Озброїмось косами, вилами, мiтлами i зметемо їх з лиця землi. Висловлюємо повну готовнiсть стояти до останньої краплi кровi за Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв». I як стоять! Ех, Тимофiю, що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися… – Та не довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись, заклопотано промовив: