На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин–шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33–й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.
— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[34] Та й між командирами немало є таких, що в «ліс» дивляться. Мій Клим буде «воювати» так, як і всі інші… «Вольний» (цивільний) піджачок призапасив…
В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. «розкуркулили», заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто.
— Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, «падлєць» буду, якщо за два–три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити… За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати…[35] Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане….
В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися.
Ще в 1940 році різко розмежовуються промислові підприємства на кілька катеґорій, за їх значенням для обслуговування війни. Над усім становиться «оборонна» промисловість та виконання «оборонних» замовлень. Установлюються щоденні повідомлення ЦК партії про хід виробництва та відвантажень, щотижневі телеграфні шифровані повідомлення своїх «главків» у Москві через спецвідділи, якими завідують апробовані через НКВД особи.
Догляд та облік виконання «спецзамовлень», а також складання відомостей виконується спеціяльно добраними, «засекреченими» також через НКВД, працівниками. Щотижня в ЦК партії відбуваються наради чи, більш правдиво, доповіді господарників про хід виробництва й відвантаження по оборонних замовленнях; ну, й звичайно, тут же відбувається «накачка» господарників.
Одночасно гарячкове велось будівництво оборонних споруд на недавно приєднаних на Заході землях.[36] Десятки тисяч інженерів, техніків та кваліфікованих робітників уже з початку 1940 року було мобілізовано і надіслано до нових західніх кордонів. Уже з літа 1940 року замовлення для західніх зон були поставлені поза всякою чергою на перше місце між так званими оборонними замовленнями.
Анексія Бессарабії й Буковини в червні 1940 року, приєднання до СССР, «згідно з палким бажанням населення», Латвії, Литви й Естонії в липні 1940 року,[37] — являючись актами найбезсоромнішого насильства, актами аґресії, — одночасно були підготовкою вихідних пляцдармів для майбутньої війни. Нарешті, договір про ненапад з Японією, підписаний 13 червня 1941 року,[38] замикав коло заходів по готуванні війни.
Уже ранньої весни 1941 року потаємну мобілізацію армії в основному було закінчено. Підготовка війни наближалась до кінця.[39] Сотні дивізій в повній готовости присунені до західніх кордонів, чекали лише наказу: «вперед!».
Звичайно, Німеччина не могла не знати про ці приготування, і своєчасно зробила потрібні висновки. Уже в жовтні–грудні 1940 року (за англійськими джерелами) Гітлер також почав готуватись до війни з СССР.[40]
22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два–три тижні.
34
Для незадоволення в Червоній армії, головно серед українців, склалося багато причин: масові репресії, розкуркулення, голод 1921–1923 та 1932–1933 років, виселення людей у віддалені райони СРСР, загальне свавілля та беззаконня, породжені сталінською тоталітарною системою. " початком війни масові здачі в полон, дезертирство руйнували сталінський міф про «єдність», «згуртованість» радянських людей, які у випадку будь–якої агресії всі як один мали стати на захист соціалістичної Батьківщини. Щоб запобігти дальшому розкладанню Червоної армії, тиждень після німецького нападу спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здавався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини.
35
Колективізація здійснювалась під примусом сталінського тоталітарного режиму. Сільське населення, яке власною працею здобувало засоби до життя, особливо більш заможне, оголошувалось куркулями. Суть, власне, полягала в тому, що селянин, який мав власну землю і не бажав колективізації, був незручною і небажаною фігурою для партійно–державного апарату. Радянська влада планувала позбавити його власності і загнати до колективного господарства, що дістало назву «колгосп». Сільськогосподарську продукцію, вироблену в колгоспі, влада фактично реквізувала, видаючи мінімум для прожиття колгоспникові.
Почалася боротьба, або, як казав Сталін, «революція згори», тобто відчуження селян від власності, суцільна колективізація, масове «розкуркулення» селян. У 1928–1931 рр. в Україні було «розкуркулено» 352 тис. селянських господарств. Усіх, хто чинив опір, депортували у Сибір, північні райони СРСР.
Населення було незадоволене насильницьким вилученням у них землі. Певна частина людей чекала краху радянської влади, сподівалася на визволення ззовні. Тому багато жителів не тільки західних, а й східних регіонів України вітали німецькі війська як визволителів. Однак жорстокий режим завдав їм також немало горя і страждань.
36
Після приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії радянське командування прийняло рішення побудувати оборонні укріплення на новому кордоні, що дістали назву «лінії Молотова». Її будівництво не було завершене до вибуху війни. Водночас система оборонних споруд на старому кордоні — «лінія Сталіна» — була роззброєна та планомірно зруйнована. Очевидно, радянське військове командування побоювалося, що у разі війни її могли б захопити ворожі десанти як вигідний тактичний плацдарм у тилу радянських військ.
37
Спираючись на «пакт Ріббентропа–Молотова» та виходячи з того, що Німеччина була зайнята війною проти Англії і Франції, Сталін прийняв рішення приєднати до СРСР Буковину і Бессарабію. 28 червня 1940 р. радянський уряд вручив румунському послу в Москві ультиматум про негайну передачу цих територій Радянському Союзу. Того ж таки дня частини Червоної армії зайняли Буковину і Бессарабію.
Восени 1939 р. радянський уряд нав'язав урядам Литви, Латвії та Естонії «договори про взаємну допомогу» на умовах використання Радянським Союзом їхніх військово–морських баз. 28 березня такий договір було підписано з Естонією. На її території розміщувався військовий контингент у складі 25 тис. чол. На території Латвії, якій СРСР нав'язав договір, що був підписаний 5 жовтня, також було розміщено радянські війська. З Литвою договір було підписано 10 жовтня 1939 р. СРСР також увів сюди свої військові сили.
Влітку 1940 року Сталін приступив до вирішення «прибалтійської проблеми». 17 червня радянські війська перетнули кордони Литви, Латвії та Естонії й окупували ці країни. Незабаром були сфальсифіковані вибори, після яких радянський уряд примусив ці країни увійти до складу СРСР. 4–5 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про входження Литви, Латвії та Естонії до складу Радянського Союзу.
38
Йдеться про акт про нейтралітет між Радянським Союзом і Японією. Цей договір був підписаний 13 квітня (не червня) 1941 р. терміном на 5 років.
39
Нині дослідники виявили ряд документів про підготовку СРСР до війни з Німеччиною («План Жукова»). Щодо дати виступу Червоної армії проти Німеччини, то на цю тему точаться дискусії серед науковців, бо досі не знайдено офіційно підписаних відповідних наказів.
40
Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 р., підписавши Директиву №21. Операція отримала назву «Барбаросса».