Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»
«… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.
«Єслі завтра вайна, всколихньотся страна …»
Уже навесні 1941 року сила–силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[41] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли «Політбюро», цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку.
Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину «на дачу» — в село Стайки,[42] що мальовничо розкинулось на гірському березі Дніпра, кілометрів за сімдесят на південь від Києва, — багато з моїх знайомих не радили цього робити, «бо війна ось–ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту». Та воно так і сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з цією лише різницею, що не «ми» почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів.
Мені пригадується відповідь одного з присяжних партійних доповідачів ЦК (прізвище його уже забув) під час одної чергової доповіді про міжнародній стан, коли хтось із працівників нашого тресту запитав щось відносно характеру теперішніх взаємовідносин між Совєтським Союзом і Німеччиною. Було це десь у січні 1941 року.
— Товариші, — сказав він, — я хочу вірити, що ніхто з вас не обманює себе про дійсне значення умови з Німеччиною. Я гадаю, що серед усіх, що зібрались тут, немає наївних людей, що насправді повірили б у щирість дружби між країною непереможного соціялізму та фашизмом. Але… не будемо про це говорити. Підіждемо ще трошки. Одно мусить бути ясним для нас: взаємне кровопускання, що відбувається між буржуазними країнами, не ослаблює нашої соціялістичної батьківщини. До фінішу ми підійдемо найбільш сильною стороною. Буржуазні країни уже втратили значну частину своїх сил. Німеччина починає задихатись. Ми ж сьогодні стоїмо, повні сил, напоготові. І того поки… з нас досить. Про решту подбає Політбюро.
Мені скажуть, що така відповідь якогось невідомого доповідача — не авторитетна. Я також не збираюсь переоцінювати «питому партійну вагу» цього доповідача, та все ж, знаючи до певної міри, «стиль» роботи партійних працівників, знаючи, що навіть найбільший партійний працівник міг говорити лише те, що йому наказано партійним комітетом, я вважаю, що цієї відповіді не можна легковажити, досліджуючи питання про «розв'язування війни», про умови, які уможливили виникнення війни, про справжніх «Кріґсфербрехерів», чи про тих, хто свідомо спровокував війну та кого ще бракувало на лаві підсудних на Нюрнберзькому процесі, хоч Рібентроп, коли я не помиляюсь, і вимагав від суду посадити поруч із ним ще декого зі східніх «вождів».
Цей несподіваний, «зрадницький» напад переплутав, так би мовити, карти совєтського керівництва, вніс багато замішання й паніки. Вся обстановка перших днів війни свідчить про те, що «напад» був справді несподіваний, хоч совєтське командування й готувалось до війни багато років і вже, так би мовити, цілком конкретно, більше року.[43] Партійні кола були глибоко переконані, що війну проти Німеччини почне Совєтський Союз, і почне її саме «сокрушительным ударом».[44] Правда, щодо останнього, себто «сокрушительного удару», то думки в багатьох розходились: ще зовсім свіжі були враження від фінляндського, далеко не «сокрушительного удару», — цього дивовижного змагання пігмея з совєтським «велетнем».
У неділю 22 червня, коли почалась війна, я мав наради в справі дипломного проєктування студентів, і виїхав до Інституту в шостій годині ранку. Біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних «повітряних тривог», що ні в кого не з'явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Лише в Інституті я довідався, що Німеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора–два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: «Спасайся!».
41
Як відомо з опублікованих джерел, вздовж німецько–радянського кордону з радянського боку розташовувались: 171 дивізія загальною чисельністю 3250 тис. чол., 37500 гармат, 10394 танків, 8627 літаків. Ці війська входили до 4 щойно створених фронтів: Ленінградського, Північно–Західного, Західного, Південно–Західного і Південного. Південно–Західний фронт був розташований у західних областях України, був сформований з військ Київського особливого військового округу. Південний фронт дислокувався у південних областях України, був сформований на базі Одеського військового округу та управління Московського військового округу, перекинутого на південь.
До складу Південно–Західного фронту входили 5, 6, 26 і 12–та армії. Його війська зайняли оборону вздовж кордону, в тому числі і на лінії Молотова. Разом з Південним фронтом вони протистояли німецькій групі армій «Південь», що нараховувала 57 дивізій, 13 корпусів, а також військам союзників — Румунії, Словакччини та Угорщини — всього 850 танків, 16000 гармат, 1300 літаків. Південно–Західний і Південний фронти мали 80 дивізій — 5625 танків, 17000 гармат, 2700 літаків. Однак така кількість військ не могла протистояти німецьким наступальним військам, що призвело до величезних втрат з боку радянських Збройних сил.
Про чисельність українців у Червоній армії до початку війни точних даних немає. Приблизно вони становили 25–30% , подекуди третину і навіть більше. Після початку війни до лав Збройних сил було мобілізовано 184 726 чоловік етнічних українців, та громадян інших національностей, що мешкали в Україні. За деякими даними, з України впродовж 1941–1945 рр. пішло близько 8 млн. чол. Серед вільнонайманих на листопад 1941 р. з числа 3,6 млн. чоловік 1,3 млн. становили українці.
42
Село Стайки Кагарлицького району Київської області. Час заснування села губиться в сивій давнині. Поблизу села виявили рештки поселення Трипільської культури, знайдено скарб 1 тис. срібних римських монет II століття нової ери. Рештки давнього поселення вчені ідентифікують з літописним містом Святополк, що його заснував у 1095 р. Святополк Ізяславич.
За Хмельниччини Стайки було сотенним містечком Канівського полку, опорним пунктом повсталих козаків і населення. Нині в селі нараховується понад 3 тис. мешканців, вони займаються сільським господарством, рибальством на Дніпрі.
43
Твердження Москви, підхоплені згодом комуністичною історіографією, про «раптовість» нападу Німеччини на СРСР були вигадані з метою виправдати радянське керівництво за прорахунки, помилки, що й призвели до величезних втрат людських і матеріальних ресурсів СРСР. Починаючи з 1940 р., від численних розвідувальних радянських резидентур, створених органами НКВС і Головним розвідувальним управлінням (ГРУ) Генерального штабу Червоної армії, до радянського уряду надходили сигнали про підготовку Німеччини до нападу на СРСР. Одним з активних розвідників був український художник М. Глущенко («Ярема»), знайомий з Розенбергом і Гітлером. З квітня 1941 р. тривожна інформація поступала від радянських розвідників з 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість Збройних сил Німеччини тощо.
16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце–Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь–який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.
Доходило до курйозів і непорозумінь. 20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату оборони й Генштабу доповідь, у якій розкривався план «Барбаросса». Але в коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь ніхто не звернув увагу.
44
Офіційна радянська пропаганда напередодні війни галасувала про те, що у випадку будь–якої агресії Червона армія завдасть могутнього удару у відповідь, війна буде перенесена на територію ворога, перемога буде здобута «малою кров'ю». Зокрема, ще 16 вересня 1936 року, виступаючи на мітингу у Києві, нарком оборони СРСР К. Ворошилов висунув гасло «Бити ворога на його території!». Всупереч доктрині Ворошилова начальник штабу М. Тухачевський та його прихильники підтримували теорію «глибокої позиції».
Ця доктрина передбачала введення у бій великої кількості швидкохідних танків, їх миттєвий прорив у глибину території противника. Однак К. Ворошилов виступив проти цієї доктрини, заявивши, що вирішальною силою у війні залишається кавалерія, і переконав Сталіна у формуванні нових кавалерійських дивізій, яких на 1942 р. мало бути 99. Було виділено на їх формування у 5 разів більше коштів, ніж на військово–морський флот. М. Тухачевського та тих, хто його підтримував, було репресовано. Доктрину глибокого танкового прориву на територію ворога було відкинуто, танкові корпуси кинуто на створення кавалерійських дивізій.
Успіхи німецьких Збройних сил, основу яких становили механізовані танкові дивізії, переконали Сталіна у помилковості суджень Ворошилова, Будьонного та інших. Ворошилова у 1940 р. було знято з посади наркома оборони. Знову приступили до формування механізованих корпусів, але час було згаяно, Сталін зрозумів, що необхідно формувати переозброєння армії.
Більшість командирів почали переводити з кавалерійських дивізій у танкові, але ж вони не мали досвіду. Крім того, понад 47 тисяч командирів різних рангів було репресовано. Напередодні війни довелося повертати з ГУЛАГу тих командирів, яких не встигли розстріляти, та готувати нові кадри танкістів. Все це негативно позначилося на боєздатності Червоної армії в 1941 р., коли Німеччина напала на СРСР.