Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.[24]
Я трохи ухилився від теми, за що ласкаво прошу читача пробачити: зробив це я цілком свідомо, бо вважав за потрібне бодай коротко висвітлити «заможне, щасливе» життя під сонцем «найдемократичнішої сталінської конституції».
Раніш, ніж перейти до подій, які відбувались безпосередньо перед початком війни, я нагадаю лише кілька загальновідомих фактів та дат.
Відомо, що 23 серпня 1939 року Молотов і Рібентроп підписали в Москві пакт про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Союзом Совєтських Соціялістичних Республік.
Також відомо, що 1 вересня того ж 1939 року, себто за тиждень після підписання того пакту, Німеччина, чи, власне, керовані Гітлером, німецькі армії перші напали на Польщу.
Відомо ще, що крім тої частини умови, яку було опубліковано, так би мовити, до загального відома, Молотовим і Рібентропом тоді ж таки було підписано ще таємну угоду про взаємодопомогу та розподіл польських теренів між цими двома — гідними один одного — партнерами.[25] В перекладі на звичайну мову: Гітлер вважав, що за відносно невелику плату (приблизно одна десята частина Польщі з населенням десь коло чотирьох мільйонів) куплено згоду Кремля — не перешкоджати аґресії Гітлера в Західній Европі — та ще й до того обіцянку допомогти йому в тій його чорній роботі шляхом постачання воєнних матеріялів та харчових засобів, без яких Гітлерові було тяжко зважитись починати велику війну. Кремль же, з свого боку, в особі Сталіна і його «слухняних ребят», задоволено потирав руки, що, зрештою, після довготривалих зусиль удалось таки спровокувати ненависні буржуазні країни до удару. Кожний із партнерів, звичайно, не довіряв один одному і кожний із них вважав, що саме він зробив блискучу операцію.
Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов[26] із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну… а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе…
На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, «простягли руку братньої допомоги західнім братам–українцям та білорусам».
Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.[27]
Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво–Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони «уповільнювали» проходження транспортів до Німеччини. То «перешкоджала» перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то «бракувало» паротягів, то щось «псувалося», то «несподівано» виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень.
— Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.[28]
Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) «м'ясохладобойні», як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то «псувались» машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь «затримувались» в дорозі і т. і.
Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, «підготовка мас», але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової «обробки» народу. Почалась «кампанія» так званих «доповідів про міжнародній стан». В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з «бажанням трудящих», щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються «на приватне запрошення» колективу робітників, доповіді «о международном положении». Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.[29]
24
Тут з машинопису спогадів при підготовці їх до друку у 1954 р. було вилучено приблизно 15 сторінок тексту. Вони стосувалися трагічної долі українського селянства. Оскільки ця тема (колективізація, голодомор, заслання селян на Сибір тощо досить добре відомі сьогодні в Україні, ми цього тексту тут не відновлюємо. Наведемо лише аргумент автора (також вилучений у першій редакції спогадів), що без знання життя колгоспного селянства «було б тяжко зрозуміти джерела того «патріотичного підйому», тієї «зворушливої любови» й «відданости улюбленому вождю, товаришу Сталіну», тільки наявністю якої й можна пояснити оті квіти та «хліб–сіль», що ними населення міст і сіл зустрічало ворожу гітлерівську армію, той ентузіязм, із яким десятки й сотні тисяч резервістів та червоноармійців дезертували та «віддавались» ворогові в полон» (Машинопис спогадів Ф. Пігідо, с. 33).
25
«Таємний додатковий Протокол» до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.
З нагоди підписання 23 серпня 1939 р. договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені представники обох сторін, що підписали документ у ході суворо конфіденційного обміну думками, обговорили питання про розмежування сфер інтересів обох сторін у Східній Європі. Цей обмін думками привів до наступного:
1. У випадку територіально–політичних змін в областях, що належать прибалтійським державам (Фінляндії, Литві та Латвії), північний кордон Литви утворює одночасно кордон між сферами інтересів Німеччини і СРСР. При цьому обома сторонами визнається зацікавленість Литви в області Вільно (Вільнюса).
2. У випадку територіально–політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян.
Питання про те, чи буде в інтересах обох сторін бажаним збереження незалежної Польської держави і про кордони такої держави, буде остаточно вирішено тільки в ході майбутніх політичних подій.
У будь–якому випадку обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружнього взаєморозуміння.
3. Стосовно Південно–Західної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона заявила про свою повну політичну незацікавленість у цій території.
4. Даний протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.
26
У той час, коли нацистські війська готувалися завдати удару по Польщі, у Москві 28 серпня 1939 р. почала роботу VI сесія Верховної Ради СРСР, на якій поквапливо було ратифіковано радянсько–німецьку угоду про ненапад, підписану 23 серпня 1939 р.
У своїй промові на сесії В. Молотов говорив про мир, який настане у Європі завдяки підписанню угоди про ненапад з Німеччиною. Він назвав цю угоду поворотним пунктом в історії Європи, наголошував, що головна мета цієї угоди — «усунути загрозу війни». А якщо уникнути воєнних зіткнень не вдасться, розмірковував В. Молотов, то їх поле звужується і масштаб воєнних дій буде обмеженим.
Молотов у своїй промові вказував на «ошуканство» і «легковажність» англо–французьких місій, вихваляв Сталіна, який своєю мудрістю викрив «підступи західноєвропейських політиків, які прагнули зіштовхнути лобами Німеччину і Радянський Союз».
1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько–німецьку угоду про ненапад і що він «може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим».
27
19 серпня 1939 р. у Берліні було підписано радянсько–німецьку кредитну угоду. Радянському Союзу надавався кредит на 200 мільйонів німецьких марок для закупівлі у Німеччині промислових виробів, у тому числі військових матеріалів. У свою чергу СРСР зобов'язувався постачати товари на суму 180 мільйонів німецьких марок. 22 серпня 1939 р. Гітлер дав цій угоді високу оцінку і заявив: «Нині ми не боїмося блокади. Схід постачає нас зерном, м'ясом, вугіллям, оловом, цинком» (Цит. за: История и сталинизм. — М., 1991. — С. 218).
Після укладення угоди «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 р. в Німеччину з СРСР почалося постачання продовольства і стратегічної сировини. У жовтні 1939 р. почались нові переговори з економічних питань, що завершились 11 лютого 1940 р. Було вирішено, що Радянський Союз у перші 12 місяців надасть Німеччині сировину загальною вартістю пів–мільярда райхсмарок, у тому числі зерно, нафта (900 тисяч тонн), бавовна (100 тисяч тонн), фосфати (500 тисяч тонн) та багато іншого (Там само). 10 січня 1941 року було укладено ще одну нацистсько–більшовицьку економічну угоду. І всі ці домовленості Сталін почав виконувати. Це тривало буквально до початку німецько–радянської війни. Реальні поставки виглядали так: зерна — 1,5 млн. т, лісоматеріалів — 1 млн. куб. м, бавовни — 101 тис. т, бензину — 232 тис. т, міді — 14 тис. т, марганцевої руди — 140 тис. т, нафтопродуктів — 2 млн. т, платини — 900 кг.
Як слушно зауважують автори «Енциклопедії націонал–соціалізму», ці угоди «надали Третьому райхові таку необхідну військову підтримку, яка була б недоступна для нього в разі довготривалої ворожої блокади, як під час першої світової війни» (Enzyklopädie des Nazinalsozialismus. Heruasgegeben von W. Benz. H. Gramml und H. Weiss. — 3. Auflage. — München, 1998. — С. 82). За влучним висловом Л. Троцького, Сталін був інтендантом Гітлера.
28
Документи засвідчують, що в цілому сталінський уряд намагався задовольнити всі вимоги Берліна, в тому числі поставки вантажів. Це мотивувалося потребою не викликати гніву Гітлера і не спровокувати конфлікту. Навпаки, німці, починаючи з весни 1941 р., почали затягувати поставку замовлених СРСР машин, механізмів, техніки. Спроби затримки потягів з вантажами до Німеччини, про які пише автор, виглядають незвичними. Можливо йдеться про якусь винятково особливу ситуацію.
29
З підписанням «пакту Ріббентропа–Молотова» в Радянському Союзі припинилась антинімецька, антигітлерівська пропаганда. У цьому зв'язку цікавим є донесення німецького посла у Москві від 6 вересня 1939 р., в якому він писав: «Раптовий поворот у політиці Радянського Союзу після багатьох років пропаганди, спрямованої проти німецьких агресорів, ще не дуже ясно зрозумілий населенню. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить усе можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу ніби підмінили. Нападки на Німеччину не тільки цілком зникли, але всі описи подій зовнішньої політики значною мірою засновані на німецьких повідомленнях і вся антинімецька література вилучається з книжкової продукції. Початок війни між Німеччиною та Польщею дуже вплинув на тутешню громадську думку і викликав у широких колах населення нові побоювання, що Радянський Союз може виявитись втягнутим у війну. Роками розповсюджувана недовіра до Німеччини не може бути швидко розсіяна, незважаючи на ефективну контрпропаганду, що здійснюється на партійних та виробничих зборах. Населення висловлює сумнів, що після того, як Німеччина розгромить Польщу, вона може піти проти Радянського Союзу» (Цит. за: Август 1939 года // Известия. — 1989. — 2 июля).
Однак при цьому Сталін та його найближче оточення, плекаючи плани реалізації ідеї «світової соціалістичної» революції, готувалися до війни. У зв'язку з цим «вождь народів» вимагав перебудувати пропаганду, агітацію і всю виховну роботу в «наступальному дусі». У своєму виступі на засіданні комісії Головної Військової ради він заявив, що необхідно «корінним чином переробити нашу воєнну ідеологію», рішуче перейти до підготовки Червоної армії від оборони до «воєнної політики наступальних дій». Саме в такому дусі була розгорнута пропагандистське масова діяльність, як серед бійців Червоної армії, так і серед населення.