Бували, звичайно, і чорні дні в нашому УНРРА–житті, ніде правди діти, та, кажуть люди, і на сонці бувають плями. Ці лихі дні бували лише подекуди, переважно як наслідок зловісної Ялтинської угоди. Проте ці чорні дні не можуть затемнити загального світлого фону. Лише за незначними винятками керівні робітники УНРРА в біді завжди були з нами — на нашому боці. Не можу побіжно не відмітити такі, наприклад, світлі, справді християнські постаті, як місс Кумбер Єлена, наш директор, п. Л. Гарт (Фюсен–Альгау).
УНРРА–життя — це ціла доба в нашому, так би мовити, «переміщеному» житті. Це окрема, до того ще й досить велика, тема. А я вже й так набагато ухилився від мого оповідання. Отже, вертаюсь до Карловатського УНРРА–табору в Пільзні.
Тут панував такий же неспокій — усіх турбував можливий прихід большевиків. Отже, всі мріяли про те, як би вибратись із «гостинної» Чехії. В таборі було багато українців — старих еміґрантів, які до війни жили в Чехії. Другого дня я випадково познайомився з дуже милою, чулою людиною — доктором Миколою Самойловичем. Він розповів, що кожного тижня відходить транспорт, який на автах перевозить репатріянтів–французів на Захід. Отже, справа полягала в тому, щоб потрапити до того транспорту, а це було важко, бо французів садовили в авта за списком. Ще за два дні п. Самойлович попередив мене, що завтра вранці від'їде такий транспорт. До того він не додав будь–яких пояснень.
Залишивши дещо з наших речей та наш незмінний візочок, що так багато прислужився нам, з куфрами в руках, вранці ми вже вартували коло того транспорту. Французів садовили справді за списком, але чути було, як називали безперечно не французькі прізвища. Використавши якесь замішання, що виникло, ми з дружиною, відтиснувши набік вартового, минули заставу і упевненими кроками попрямували до авта. З великими зусиллями вилізли на височезне американське авто. Тут були лише наші «французи». Якась злюща пані, побачивши нас, почала кричати, що ми чужі, що ми не входимо до їхнього списку.
«Витя, вибрось іх!» — репетувала вона, звертаючись до молодого хлопця, очевидно, сина. Про які списки йде мова, я не розумів — про це мені нічого не сказав пан Самойлович, — але треба було щось робити. Я сердито гукнув, що пані неуважно дивилась у ці списки, бо ми записані там під числом 18 та 19. На щастя, машини рушили, і все на якийсь час заспокоїлось.
Вже в дорозі нам було наказано поховати свої документи і на кордоні казати, що ми — «німецькі жиди». За вісім годин, зробивши коло 300 кілометрів, нас привезли до міста Бамберґ (на північ від Нюрнберґа), до Уланен–касерне — до табору для французів–репатріянтів.
Приїхало з цим французьким транспортом сім французів та шістдесять п'ять «німецьких жидів», тобто нас. Вже в Бамберґу довідався я, що все це було зроблено не за наші гарні очі та що значна частина тих українців, що приїхали, заплатили — хто три, хто чотири тисячі чеських корон, хто золотого персня або золотого годинника. Ми та ще з десяток людей проїхали на тих машинах, як–то кажуть, задурно. Отже, добре ставлення начальника французького транспорту до нас мало неабиякі підстави.
На ранок у конюшні, де нас було розміщено, з'явились французькі вояки з червоними зірками й наказали в досить рішучій формі збиратись на завтра вранці їхати до СССР. О, Господи, знову теж!…
Ще за два дні всіляких хвилювань Бамберґський Український Комітет, дякуючи зусиллям того ж таки доктора Самойловича, забрав нас із табору на поруки, як «нансеністів»[206] і помістив у зруйнованому, без даху та вікон, ґастгавзі — «Ротес Оксен».
Звичайно, на тому наші пригоди не закінчились. Ще довго нас усіх переслідувала жахлива примара репатріяції. Ще майже чотири місяці повз наші «вікна» — дірки, забиті дошками, щодня мчали американські авта, переповнені нашими менш щасливими земляками.
Перевіз французів на батьківщину скоро було закінчено. Уланен–касерне надовго було обернено на совєтський табір для репатріяції. Табір охороняли досить добре; проте було кілька масових утеч, було також кілька випадків самогубств.
206
Відомий норвезький полярний дослідник Фрітьоф Нансен (1861–1930) був активним захисником прав людини, працював у Лізі Націй, багатьох міжнародних гуманітарних організаціях. У 1921 р. займав посаду комісара у справах допомоги голодуючим у Радянському Союзі.
У 1922 р. заснував і очолив бюро при Лізі Націй для втікачів у Женеві, яке опікувалося політичними емігрантами з Росії. Бюро очолюване Ф. Нансеном видавало політемігрантам так звані нансенівські паспорти, якими користувалися також політичні емігранти з України.