Закінчуючи, я хочу ще сказати кілька слів про так звану «репатріяцію», про повернення «переміщених» осіб на «родіну».
Так, це факт, що по цей бік «залізної заслони» в моменті, коли писав я ці спогади, ще перебувало, за різними обчисленнями, від 1.200.000 до 1.500.000, але найбільш правдоподібно — коло 2.000.000 так званих «переміщених» осіб. Так само факт, що принаймні три чверті тих переміщених осіб «перемістилися» самі, з своєї власної волі, не будучи примушувані до того. Так само факт, що всі ці люди, за виключенням поляків, мадярів та юґославів, зрештою, в тій чи іншій мірі походять із «землі обітованої» на сході. Тут і громадяни ще недавно вільних держав Латвії, Литви та Естонії, незалежність яких так брутально розтоптано кремлівським чоботом. Тут і «невдячні» українці Західньо–українських земель — Волині, Полісся та Галичини, — які не хочуть визнати заслуг своїх «визволителів» у справі вже досягнутого «розквіту» їхньої Батьківщини, де вже за такий короткий час знищено їх прадідівську віру — цей «опіюм народів», — а щасливе населення та, зокрема, інтеліґенція та духовенство «розважаються» по найкращих совєтських курортах на Колимі, Мурманську та десь за Уралом. Є тут, мабуть, десь коло сотні тисяч т. зв. «старих еміґрантів», які ще в 1919–20 роках, боронячи Батьківщину проти комуністичної навали зо зброєю в руках, були відтиснуті на землі західніх держав і вже більше як 25 років поневірялись по чужих землях; нарешті, є, і то багато, людей таки безпосередньо з того «пекла», що зветься СССР. Це люди, яких винесено на бурунах війни далеко за рідні землі або які свідомо, з власної волі, відійшли на Захід, коли німецькі армії відкочувались із теренів України, Білорусі, Кавказу, Криму та самої Московщини. Це переважно люди, які все своє підсовєтське життя зазнавали різних репресій, у яких багато порахунків із Сталіном, яким, за примхою долі, не судилося скласти свої кості в холодних снігах Сибіру, люди, яким «щаслива» нагода дала можливість залишити свої рідні місця, щоб… спробувати ще раз вибороти долю своїй Батьківщині або… бодай умерти хоч на чужій, та вільній землі.
Роман Сербин. Боротьба за історичну пам'ять українського народу
Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.
Федір Пігідо не вважав трагічну німецько–радянську війну «вітчизняною», бо не бачив він у ній ні «визволення» свого народу, ні української «перемоги». Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію «Україна в огні», Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:
«І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по–старому».[207]
Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської «вітчизни». В записі 12 червня 1942 р. читаємо:
«Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу».[208]
Поки існував Радянський Союз, ні Пігідо ні Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'яті українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення історичної свідомости пострадянських українців, бо хоча Друга світова війна вже давно закінчилася, зацікавлення до неї зросло і виявляється в завзятих дебатах про правильну інтерпретацію цієї ключової події XX сторіччя. В Україні полеміка набрала своєрідного ідеологічного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцінок бойових дій, їх творців та виконавців сперечальники по–різному пов'язують війну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття «велика вітчизняна війна», «визволення» і «перемога», інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби.