Альтернативна теза української історії концентрована на стисло українських темах і її можна умовно назвати «українською». Вона ніколи монолітною не була і сьогодні дуже повільно завойовує собі позиції в українському суспільстві. Ключовими питаннями у відношенні до Другої світової війни виступають тут питання ОУН–УПА та роль Радянського Союзу. Хоча належне місце віддається українцям в Червоній армії, уособленням України виступає УПА. У своїй найбільше радикальній формі ця теза відкидає як антиукраїнський міт поняття «великої вітчизняної війни», «визволення українського народу» Червоною армією та «перемогу» українського народу. Червона армія відвоювала Україну від нацистської Німеччини, але цим принесла українському народові не волю, а повернула сталінську неволю. Тому говорити про визволення немає сенсу. Так само недоречно говорити про перемогу радянського народу (чи радянських народів), бо вона належала Сталіну та Компартії, а не тим, кого Сталін доречно назвав гвинтиками. І врешті, якщо для росіян німецько–радянська війна була справді «вітчизняною», бо принесла їм національне визволення, то для українців лише заміняла Берлін Москвою (не «однакова перемога для всіх», як це проголошувала радянська пропаганда). Тоді коли «вітчизняна» версія воєнних подій ставить наголос на тріюмфалізмі радянських Збройних сил, «українська» наголошує трагізм долі українського населення, яке зазнало колосальних знущань і знищень від німецького та радянського режимів.
Встановити історичну правду, відновити викреслені епізоди і виправити фактологічні помилки не було б трудно історикам, коли б цю роботу залишити історикам, без тиску на них заідеологізованих державних та інших установ з політичними амбіціями. Так, в академічну ділянку втручається президентська адміністрація. На відзначенні 55–ї річниці так званого «визволення України» Леонід Кучма висловив занепокоєння, що «доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні із загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а винятково загороджувальними загонами за їхніми плечима». І хоча він погоджується, що «якісь оцінки та висновки потребують перегляду», то все ж таки наполягає на тому, що «головне має залишитися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність — з Великої Перемоги 1945–го».[229]
Указом Президента Кучми вийшов історико–меморіальний серіял «Книга пам'яті України», завдання якого — зібрати імена усіх, «хто поліг в ім'я перемоги». В редакційній статті завершального тому серіялу — «Безсмертя — Книга пам'яті України: 1941–1945» читаємо: «У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».[230] Вищезгадана комісія такого «розкриття» не робила,[231] а голова комісії публічно заявив, що твердження редакційної статті є фальшивим.[232] Ця фальшивка віддзеркалює погляди голови редколегії серіалу і була накинена редакції, проти волі багатьох її членів. Одночасно редакція видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.
При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. «Вітчизняна» версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, «українська» бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У «вітчизняників» оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була «перемога», з якої, за словами Президента Кучми, «виросла» українська державність. Для них тріумф «перемоги» став важливішим за здобуття «незалежністи», а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання.
232
Заява проф. С. Кульчицького 19 червня 2001 р. на міжнародній науковій конференції «22 червня 1941 року: від поразок до перемоги» в Київському інституті туризму, економіки і права.