Мені спливло на думку, що я мушу розповісти секретареві про нашу розмову з синьйором Альбухаро, але я побоявся прикро вразити доброго синьйора Маріо.
Ми обидва довго мовчали.
— Не годиться, щоб велика людина чинила підло… — промовив нарешті секретар.
Цією його фразою і закінчилася наша розмова.
Тільки вранці, побачивши на секретаревому столі подерту на дрібні клаптики інструкцію Педро Маргаріту, я наважився спитати:
— Чому ж ви дали мені її переписати? Може, і мені слід видерти останні сторінки з мого щоденника?
— Як хочеш, — відповів секретар. — Я кілька разів пробував заговорити з тобою про цю ганебну інструкцію, але не міг… Ти б все одно мені не повірив. Тому я дав її тобі переписати.
Справді, я б йому не повірив. А останніх сторінок зі свого щоденника я так і не видер.
Розділ V
ПОШУКИ КРАЇНИ ОФІР
Засмучений останніми подіями і відсутністю звісток про мого друга, я починаю міркувати, що ніколи в житті мені не доведеться з ним побачитися. Це позбавляє мене доброго настрою, а робота, яка випадає на мене, тепер здається мені карою божою, хоч я й виріс у сім'ї, де всі працювали старанно і де слово «ледар» вважалось за найобразливішу лайку.
Я не ухиляюсь від своїх обов'язків, як інші, щоденно ходжу на склад, де ми перелопачуємо зерно, і працюю по десять годин, задихаючись від пилюки і плісняви, що забивають мені легені.
Якщо виникає потреба, мене викликають до млина, і я відвантажую там зерно або подаю мішки з мукою на підводи.
Синьйор Маріо, зустрічаючись зі мною, супроводжує мене пильним поглядом, співчутливо похитуючи головою. Він вважає, що вигляд у мене хворобливий к втомлений, але такий вигляд мають чотири п'ятих усього населення.
Вісті, які надходять до нас із форту святого Фоми, також маловтішні. Від розбишацької поведінки солдатів з форту урвався терпець навколишнім індіанцям, і 11 квітня троє іспанців, що вирушили в Ізабеллу, зазнали нападу в дорозі цілого індіанського племені. Одного солдата відлупцювали, а в другого відібрали все його майно.
Синьйор Охеда, дізнавшись про те, що сталось, негайно наздогнав індіанців, захопив у полон касика того племені і його сім'ю, а індіанцеві, що пограбував іспанця, відрізав ніс і вуха, хоч сам потерпілий солдат і його товариші стверджували, що індіанець лише відібрав у іспанця свій, вкрадений у нього раніше скарб. Педро Маргаріт і його підлеглі добре засвоїли інструкцію адмірала.
Дев'ятьох індіанців у кайданах було послано в Ізабеллу на суд самого адмірала.
Згідно повноважень, що їх надали панові монархи, йому належало право суду у новій колонії, проте досі він з цього права не користувався.
Як я зрадів, що лицаря Охеди не було в Ізабеллі! Я сидів у залі і прослухав весь допит від початку до кінця. Індіанців було засуджено на смерть за повстання проти білих. Але тут же на суді пан оголосив, що за проханням дружніх касиків вони помилувані. І в мене, і в синьйора Маріо появились в очах сльози розчулення, коли ми повертались додому.
Але, на превеликий жаль, це був останній випадок милосердя, виявленого до індіанців.
Люди Охеди, перейнявши жорстокість від свого начальника, без труднощів настрахали навколишніх індіанців, і пан дійшов висновку, що всі тутешні племена можна тримати у покорі, маючи армію вдвічі меншу, ніж зараз. А решту людей можна буде використати для мирної праці.
Одначе і те і те виявилось помилковим.
Зацікавивши незадоволених синьйорів підготовкою до майбутнього походу, усунувши слабкодухого Маргаріта і замінивши його Охедою, поліпшивши, таким чином, становище Ізабелли і форту святого Фоми, пан вирішив вивчати далі нововідкриті землі.
Насамперед він хотів обстежити узбережжя Куби, яке, за всіма наявними у нього відомостями, являло собою прибережну частину материкової землі. Особливо покладався він на свідчення англійця Таллерте Лайєса, якого у друге плавання він так і не взяв.
Передавши всі повноваження по управлінню островом брату своєму Дієго (адмірал призначив його головою створеної ним хунти), пан почав готуватися до подорожі. До хунти входили патер Буйль, Перо Ернандес де Коронель, головний альгвасіл, Алонсо Санчес де Корвахаль і Хуан де Лухан.
Коли синьйор Маріо покликав мене, щоб сповістити, що він виблагав для мене дозвіл вирушити на екскурсію уздовж берегів Еспаньйоли і Куби, я не висловив анінайменших радощів з цього приводу. Я був кволий, мені важко було навіть поворухнути пальцем. Добрий секретар почав умовляти мене, запевняючи, що здоров'я моє зміцніє, як тільки я залишу цю нездорову болотисту місцевість, а з хворого яка буде користь для розшуків Орніччо! Лише після цього я вирішив взяти участь у поході. І ось 23 квітня 1494 року ми на «Ніньї» і на трьох невеликих караках, спеціально призначених для берегової розвідки, вийшли в море.