Два дні ми пливли вздовж берегів на захід і третього дня опинились навпроти того місця, де колись спорудили форт Різдва.
І тут, біля берегів затоки Спокою, мені несподівано знову повернулась надія і бажання жити. Я розповім докладно, як це сталось.
25 квітня ми увійшли у затоку біля форту Різдва.
Оскільки наші судна сиділи у воді неглибоко, ми мали змогу не зупинятися оддалік на рейді, як робили раніше, а підійти впритул до берега.
Не знаю, чи то руйнівна сила вітру, дощу, чи люди потрудилися над уламками Навідада, але від нього вже майже нічого не лишилось, а місцевість вразила нас своєю пусткою.
Наші матроси, наближаючись до цих місць, почали занепокоєно перезиратися, а коли адмірал наказав спустити човни, до нього було послано делегацію з трьох чоловік з проханням не турбувати душ померлих, які блукають по берегах затоки.
Адмірал, який розраховував зустріти тут людей касика Гуаканагарі і відновити з ним дружні стосунки, не побачивши жодного човна в затоці і жодної живої душі на березі, вирішив вирушити далі, щоб не хвилювати марно свою команду.
Мені ж вигляд руїн Навідада навіяв бажання ще раз побувати у затоці Спокою і відвідати хатину мого друга. Не слухаючи умовлянь товаришів, я взяв човна і сам один вирушив до цих дорогих і сумних місць.
Я причалив до берега, прив'язав човна у колючому кущі і бігцем кинувся стежкою вгору. Через хвилину я вже був у хатині Орніччо.
Мені досить було одного погляду, щоб переконатися, що після того, як я побував тут, хтось уже похазяйнував у хатині.
Козиної шкури на долівці не було. Полиця, знята зі стіни, стояла прихилена до столу. Двома дерев'яними кілочками до столу було прибито пожовклий аркуш паперу. Тремтячи від хвилювання, я, схопивши цього листа, кинувся з ним до дверей.
Чи причиною тому була вода, що сочилася крізь стелю, чи папір взагалі був уже непридатний для вжитку, але коротенький напис, зроблений буро-червоною фарбою, був нерозбірливий.
Я крутив аркуш перед очима і так і сяк, і мені нарешті почало здаватися, ніби я розрізняю слова: «Я живий. Орніччо». Але вже наступної миті я вигадував інші слова, і розплилі букви покірно, за моїм бажанням, складались у будь-яку фразу.
Але хоч би як там було, якщо це Орніччо побував тут після мене, то він, без сумніву, живий. А чого мені було ще бажати? Побачитися з ним? Але коли мій друг живий, я обов'язково з ним побачусь.
Ніякі голоси небіжчиків тепер не могли мене залякати. І я кинувся оглядати місцевість навколо хатини, надіючись побачити якийсь знак про Орніччо. Але марні були мої намагання. Біла кізочка вже не блукала за будинком, зникла цеберка над колодязем і бочка з просоленою шкурою. Друг мій, очевидно, поселився в іншому місці, якщо потурбувався забрати звідси своє небагате збіжжя.
Серце моє калатало. Хто знає, можливо, не далі, як місяць, не далі, як тиждень або навіть день тому тут ступала нога мого друга. Адмірал відпустив мене на короткий час, і я повільно почав спускатися стежкою до берега.
— Франческо Руппі! — раптом пролунав наді мною різкий голос, і це було так несподівано, що я мало не гепнув униз.
Жах охопив мене. Невже ці нещасні душі ще блукають тут, благаючи про поховання? І чи не страх перед ними змусив мого друга так поспішно залишити обжите місце?
— Куба! Куба! — пронизливо лунав над моєю головою той самий голос.
І, підвівши очі, я од нестримного сміху впав на землю.
То ось хто налякав сміливців нашої команди і порушив спокій адмірала. На гілці наді мною сидів гарний сіро-червоний папуга. Чистячи лапою товстого дзьоба, він поглядав на мене, світячи жовтим, наче шкляним оком.
— Орніччо! Орніччо! Куба! — гукнув він пронизливо і, зірвавшись з місця, гучно помахуючи крилами, зник у зелені дерев.
І як-бо я, почувши цей різкий голос, не здогадався одразу, що це кричить птиця? Бачачи у будиночку синьйора Томазо перед собою щоденно дрозда, який говорив «Ласкаво просимо», або шпака, який чудово вимовляв наші імена, як я не здогадався раніше, що це ж Орніччо навчив розмовляти і цих тропічних птахів? Але чому папуга гукнув «Куба»?