— Але ми з тобою помилились, Франческо, — повільно сказав адмірал, немов розмовляючи сам з собою, — так, звичайно, ми помилились, і цей юнак не Орніччо.
Від подиву я сплеснув руками. Не звертаючи уваги на мій порух, адмірал вів далі:
— Людина, доля якої нероздільно зв'язана з моєю долею, це, звичайно, не Орніччо, а дон Алонсо Охеда. Треба бути сліпим, щоб не помітити цього одразу. Чи не він врятував мене від змовників? Чи не він завжди допомагає мені?.. А друг твій живий, — сказав він, кладучи мені руку на плече.
У нестямі я скинув з плеча його руку. Я не відчував ні страху, ні поваги до цієї людини.
— А ваша друга обіцянка, пане, — сказав я, почуваючи, що ще хвилина — і він мені накаже замовкнути. — Чому ви повернули назад? Ви ж хотіли мати переконливі докази того, що ми допливли до берегів Катаю, а тепер ви чините, як нерозумне дитя, що кидає обридлу іграшку.
На мій подив, адмірал, не звертаючи уваги на мою брутальність, мовчки простягнув мені папір.
Сльози злості і відчаю виступили в мене на очах. Я подумав про те, що обманом хотів примусити адмірала вирушити на розшуки Орніччо, і ось зараз цей обман обернувся проти мене.
Я глянув на простягнутий мені папір, побачив товсті печатки королівського нотаріуса, кілька підписів, а під ними багато хрестів.
Голова мені паморочилась, і я не розумів, що роблю.
— Ти прочитав цей документ? — спитав адмірал, гордовито випростовуючись.
— Ні, — сказав я, з ненавистю дивлячись на нього, — але я бачу тут багато хрестів. Певно, цей документ склали неписьменні люди.
— Відчай засліплює тебе, — сказав адмірал з невластивою йому лагідністю. — Поглянь на цей папір, і ти зрозумієш, чому я з такою спокійною певністю покидаю ці береги.
— Це нотаріальне посвідчення, — сказав я. Злість ятрила мене, і я не міг притримати свого язика. — Можливо, ви вирішили придбати у повне володіння ці родючі землі? — спитав я, показуючи у напрямку похмурих і пустельних обмілин.
У каюту увійшов командир «Ніньї» і отримав від адмірала розпорядження спрямувати корабель у відкрите море.
— Що ж, прочитав ти вже цей документ? — спитав ще раз адмірал.
Очі мої були повні сліз, букви тремтіли і розпливались.
Взявши з моїх рук папір і піднявши його над головою, адмірал промовив урочисто:
— Прочитай його уважно, Франческо Руппі. Цей документ свідчить, що весь без винятку екіпаж нашої флотилії, усі вісімдесят чоловік — командири, офіцери і матроси — під присягою у нотаріуса стверджують, що після довгих випробувань і тривог ми добрались нарешті до берегів Катаю, що називається у цій місцевості Кубою, і що, якби забажали, ми могли б повернутися в Іспанію суходолом… Як бачиш, — додав адмірал квапливо, — тут вказано, що кожний, хто спробує відмовитись од своїх нотаріально засвідчених слів, якщо він офіцер, заплатить штраф в десять тисяч мараведі, а якщо матрос — отримає сто ударів канчуком, а потім у нього вирвуть язика… Цей документ я надішлю в Іспанію, — вів далі адмірал. — І нехай тепер перед престолом їхніх величностей наклепники спробують звинуватити мене у брехні.
Я мовчав. Я ніколи ще не чув про такі нотаріальні документи. Мені хотілось заперечити проти ударів канчуком і виривання язиків, але страшна втома скувала все моє тіло.
Але ж не силоміць, зрештою, примусив адмірал вісімдесят чоловік підписати цей документ; і при цьому був присутній королівський нотаріус, який більше від мене знає закони.
Несподівано я уявив собі моїх добрих товаришів, які могли од незнання підписати такий папір, і турбота про них мимоволі закралась у моє серце.
— Чи знали ті люди, що вони підписували, — спитав я, — і чи потрібно, було для засвідченя такого очевидного факту вдаватися до таких крайніх заходів?
— Ти міркуєш зовсім як адвокат, — сказав адмірал, задоволено дивлячись на мене. — Чи давно ти був ще зовсім малюком, а зараз перетворився на дорослого мужчину, і все це на моїх очах! Але не турбуйся, цей документ був тричі оголошений перед тим, як вони його підписали. Усі ці люди наше прибуття до берегів Катаю вважають за очевидний факт, але мені необхідно, щоб це було чорним по білому написано на папері. Я навмисне вказав міру покарання за відмову від своїх слів, — додав він, — бо після базікання цих дурних індіанців деякі матроси почали говорити інше.
— Яких індіанців? — спитав я, поволі вивільняючись із потьмарення, яке мене охопило. — Я нічого не знаю про них…
— Індіанців, посланців твого друга Орніччо, — сказав адмірал, зніяковіло усміхаючись. — Хіба тобі не розповідали про них?