— Орніччо! — вигукнув я. — Ви знаєте щось про Орніччо? Розкажіть-бо мені швидше про нього!
— Після того, як ти зійшов на берег, — сказав адмірал, — мені дуже важко стало боротися з бажанням команди повернутися на Еспаньйолу. Їх не спокушала можливість висадитися у володіннях Великого хана. Ти зміркуй лишень: ми могли б повернутися в Європу суходолом через володіння Великого хана і диких русів…
— Далі, пане! — сказав я нетерпляче. — Ви хотіли мені, розповісти про Орніччо.
(Який добродушний і лагідний сьогодні адмірал, його немов підмінили. Іншого разу він зарозуміло обірвав би мене, а зараз вислуховує усі мої зауваження).
— Я доберусь до Орніччо, — каже він терпляче. — Ти вирушив дев'ятого червня, а дванадцятого екіпаж почав ремствувати, і я був змушений послухатись їхніх благань. Ці люди такі виснажені лихоманкою і важкою працею в колонії, що я не знайшов у собі сили наполягати на своєму.
«А, ви вже поблажливо ставитесь до таких визнань!» — подумав я, дивлячись йому просто у вічі.
— Того ж дня, дванадцятого червня, на березі появилось кілька індіанців, які подавали нам знаки. Ми спустили човна і взяли їх на борт. Виявилось, що це посланці Орніччо. Їх було троє, з них одна жінка. Вони чудово розмовляли кастільською говіркою, і я не потребував перекладача.
— Це ті, про яких нам розповідали індіанці! — вигукнув я. — Але де ж дівся Орніччо?
— Вони сповістили мені, що колонії Ізабелли і форту святого Фоми загрожує повстання індіанців, доведених до відчаю поганим ставленням до них. Це було також однією з причин, що примусило мене повернутися…
— А Орніччо, що вони сказали про Орніччо?! — закричав я. — Що з ним? Де він? Чи повернеться він до нас? — засипав я адмірала питаннями.
— Здається, він дуже хворий… — сказав він збентежено. — Я нічого тобі не можу про це сказати… Я вигнав цих людей.
— Як?! — закричав я, схоплюючись на ноги і не вірячи своїм вухам. — Як ви сказали?
— Ці дурні індіанці насмілились твердити, що Куба — острів, — збентежено сказав адмірал. — Я не хотів, щоб вони збивали з пантелику мій екіпаж божевільною балаканиною, і негайно звелів зсадити усіх трьох на берег.
— Я вирушаю слідом за ними! — сказав я, вибігаючи з каюти.
Матроси схвильовано прислухались до голосної розмови, що долітала з адміралової каюти, й одразу обступили мене.
— Куди ти вирушиш? — сказав Хуан Роса, вказуючи на воду, що відокремлювала нас од берега. — Ми пливемо вже у відкритому морі.
Я впав на палубу і рвав на собі одяг, а ці люди, співчутливо оточивши мене, пропонували воду і сухарі, яких їм самим бракувало, і втішали мене як могли.
— Хто знає, — казав Хуан Роса, — а можливо, Орніччо, бажаючи наздогнати адмірала, з Еспаньйоли вирушив на Кубу? Інакше звідкіля він так добре знав становище у форті святого Фоми? І, можливо, він, обійшовши Кубу, вже повернувся на Еспаньйолу іншим шляхом?
— Що з тобою, Роса, — зупинив його Хозе Діас, — тобі захотілось канчуків королівського ката? Ти сам підписав документ про те, що Куба — материк Катаю, а зараз каже, ш, що його можна обійти, начебто це острів.
— Тихіше! — сказав Роса. — Ми між своїми, але я мушу зізнатися, що ці індіанці справді збили мене з пантелику.
Розділ VIII
НІЧНА РОЗМОВА
Розрада Роси не була вже такою безпідставною, як мені це здалося спочатку. Якщо Орніччо проживав тут постійно, то чому ж його супутників бачили, як вони переносили човна? Якщо вони користувалися човном, намагаючись наздогнати адмірала, то чи не простіше їм було це зробити, перетнувши острів суходолом? І справді, проживаючи на Кубі, як міг Орніччо знати новини, які ще не дійшли до нас, про форт святого Фоми та Ізабеллу?
Зворотний шлях до Ямайки забрав у нас місяць і дванадцять днів. Плаваючи на такому маленькому судні, як «Нінья», двом людям було дуже важко не стикатися, але я намагався якомога рідше попадатись адміралу на очі. Він також начебто уникав мене. Можливо, він жалкував уже, що стерпів усі почуті від мене грубощі, а можливо, розкаяння завітало до його гордої душі, і він сам собі дорікав, що не розпитав про Орніччо докладно.
Наше плавання супроводжувалось зараз великими труднощами, бо весь час то те, то те судно починало протікати, а це примушувало нас безперервно висаджуватись на берег; часті зустрічі дуже зблизили нас з індіанцями, які проживали на тутешніх берегах і які охоче допомагали нам у роботі і забезпечували плодами.
Інших харчів тут дістати було неможливо, і наша щоденна їжа складалася з шматка запліснявілого хліба і плодів.