— Що ти, Гуатукасе, — обурено заперечую я, — я повинен побачити мого друга! Заради цього я повернувся на острів і зазнав стільки горя і злигоднів. Невже тепер, коли моїм випробуванням надходить край, ти хочеш, щоб я відмовився від зустрічі з ним.
— Ходімо, — каже Гуатукас коротко. — Тільки ми повернемо з цієї стежки. Її проклали індіанські воїни, і не варто нам з ними зустрічатися.
Підйом став ще стрімкішим і дорога ще важчою, тому тепер нам доводилося пробиратися між кущами і деревами і руками розривати ліани. Колючки впивались нам у ноги, сорочка моя намокла від поту, ноги і руки боліли від утоми.
Але зате з нашої висоти ясно було видно навколишні гори. І скрізь, куди не кинеш оком, до Королівської долини тягнулись довгі стрічки людей. Індіанці поспішали туди з півночі, зі сходу, з півдня і з заходу.
Несподівано ми почули тріск гілок десь унизу, під нашими ногами.
Виглянувши із-за кущів, я побачив бронзово-червоне обличчя дикуна. Від чола до підборіддя його перетинали білі і червоні смуги, мочки вух, розтягнуті важкими кам'яними паличками, лежали на плечах. Очі, обведені чорною і червоною фарбою, здавалися похмурішими і більшими. Він на цілу голову вивищувався над оточуючими його воїнами.
— Це сам касик Каонабо, — прошепотів мені на вухо Гуатукас.
Ми заховані від очей вождя густою стіною зарослів, але він підводить голову і втягує повітря. Я бачу, як його груди здимаються, наче ковальський міх.
Я повертаюсь до Гуатукаса, щоб його про щось спитати, але юнак, подавши мені знак мовчати, тягне мене за руку угору. Тут, у скелі, є маленька печера, а довгі пагінці рослин, звисаючи зверху, майже закривають вхід.
Каонабо вимовляє кілька слів, і одразу мені починає здаватися, що довколишні кущі оживають. Я бачу, як темні руки розсувають віття, миготить пір'я на головах. Гуатукас міцно стискає мені руку, і ми затамовуємо подих, боячись привернути увагу індіанців.
— Що вони шукають? — питаю я.
— Вони шукають нас, — шепоче він мені на вухо, коли воїни віддаляються од нашої печери. — Каонабо відчув запах білого. Краще вийти йому назустріч.
Я не знаю, що нам діяти, але мені не хочеться, щоб Гуатукас запідозрив мене у боягузтві, та й воїни Каонабо вже знову наближаються до нашої печери.
Рачки вибравшись з неї, ми збігаємо вниз із пагорба. Опинившись у кущах, розсуваємо гілки і зупиняємось на дорозі перед великим касиком.
Гуатукас, шанобливо нахилившись, вітає вождя, і той спокійно відповідає на його привітання.
Я також вклоняюсь йому, і він повертає до мене своє страшне обличчя.
— Здрастуй, великий вождьі — кажу я мовою народу Гуаканагарі. — Я щасливий вітати тебе на своєму шляху.
— Чому індіанець племені Карагви іде поруч з білим вбивцею? — каже Каонабо, повертаючись до Гуатукаса. — Чи люди Веєчіо, як і люди народу марієн, уже стали рабами білих собак?
— Ти помиляєшся, — сказав я, — лихі люди бувають і серед білих, і серед червоношкірих, І їх називають розбійниками і вбивцями. Я щойно повернувся з Куби; спитай тамтешніх жителів, вони нічого, крім ласкавих слів, не чули від моїх білих братів.
Каонабо дав знак — з лав індіанців вийшов один. Я здригнувся від жаху, коли побачив його обличчя; воно було кругле, як куля, — ніс і вуха були відрубані.
— Цей воїн хотів відібрати у білих своє ж майно, — сказав Каонабо, — і ось що вони йому заподіяли.
— Так чинять лихі білі люди, — сказав я, — і їх потрібно карати.
Розмовляючи з вождем, я дивувався сам, як од самого вигляду цієї страшної людини язик від жаху не прилипнув до горла. Обличчя Каонабо було розмальоване білою і червоною фарбою. Довгі ікла, штучно загострені, лежали на нижній губі, надаючи йому звірячого вигляду. На зріст він був у півтора раза вищий від мене, і, розмовляючи з ним, я змушений був задирати голову. Волосся його було пучком зібране на тім'ї і прикрашене пір'ям болотної чаплі; страшні м'язи, перев'язані ременями, буграми здимались на його руках і ногах.
— Ти добре знаєш мову мого народу, але тобі не довго доведеться розмовляти нею.
Він дав знак рукою — два індіанці схопили мене за руки, і вмить я був весь оперезаний ременями. Після цього загін вирушив далі. Мене потягли вперед, і, оглянувшись, я побачив, як Гуатукас, стоячи перед Каонабо, у чомусь переконував його, вказуючи на мене.
Ми дійшли до повороту стежки. Оглянувшись ще раз, я побачив, як Гуатукас перелякано підняв руки до обличчя. У цю мить я відчув, як ноги мої відірвалися від землі, скелі і кущі ринули мені назустріч, а страшний біль немов перерізав мене навпіл. Я знепритомнів.