— Це я, брате мій, — почувся наді мною голос Гуатукаса.
Я розплющив очі. Юнак стояв, звільняючи мої руки і ноги від ременів. Останнім моїм відчуттям було те, що я лечу вниз, у безодню, тому я здивовано поворухнув руками і ногами — вони були цілі й неушкоджені, але біль, як і раніше, опоясував мене. І, навіть коли Гуатукас розв'язав мене, він не вщухав.
— Мені здалося, що мене кинули у прірву, — сказав я. — Я явно бачив каміння і кущі, які летіли мені назустріч.
Гуатукас старанно обмацав мої ребра.
— У тебе міцні кості, брате мій, — сказав він. — Тебе скинули в безодню, і ти бачив все, що бачить людина, розлучаючись з життям.
Але вождь перед цим звелів прив'язати тебе ременем до скелі, і ти повис на цьому ремені. У тебе міцні кості і м'язи. Багато людей вмирало, не долетівши навіть до дна прірви. Каонабо залишив тебе живим для того, щоб ти, повернувшись до свого пана, розповів йому про могутність індіанців. З півночі, з півдня, зі сходу і заходу повстали численні індіанські племена. І буде краще, якщо білі сядуть на кораблі і попливуть у свою країну.
— Гуатукасе, — спитав я, — а Орніччо? Невже я вже ніколи його не побачу?
— Я не знаю, — відповів юнак сумно. — Але зараз ти повинен повернутися в Ізабеллу. Я обіцяв це касику.
Розділ XII
БИТВА У КОРОЛІВСЬКІЙ ДОЛИНІ
Попереджений про виступ індіанців, адмірал перший кинув на них невелике військо, яке він встиг підготувати за такий короткий час.
Не доходячи до Ізабелли, ми побачили з висоти, як невелика змійка, виблискуючи лускою обладунків, рухалася назустріч безмежним полчищам індіанців. Іспанці йшли по четверо у ряд. Усіх рядів було вісімдесят, а військо Каонабо досягло кількох тисяч чоловік.
— Вони повбивають їх, — сказав я, стискаючи Гуатукасові руки, — вони знищать загін білих! Боже мій, і я не можу навіть добратися туди, щоб зупинити їх або загинути разом з ними!
Ніби у відповідь на мої слова, від солдатських лав відокремився верхівець, чвалом наближаючись до індіанців. Вершник тримав у руці білий прапор парламентера[117]. Дикуни, не зрозумівши причини його появи, піднесли луки — і він упав, пронизаний кількома десятками стріл. Це послужило сигналом до бою.
Правим флангом піших солдатів командував Бартоломе Колон, лівим — адмірал; кінноту очолював Алонсо Охеда, який успішно відбив напад індіанців на форт святого Фоми. Все це були хоробрі і відважні воїни, але що вони могли вдіяти проти величезних полчищ індіанців? Одначе мені з висоти гори довелося бути свідком страшного побоїща, якого люди не пам'ятають з часів Олександра Великого.
Біля входу у Королівську долину дикуни з ревом кинулися на іспанців. Це було безрозсудно, бо у першій сутичці взяло участь небагато індіанців. Їх зім'яли пущені вчвал коні, і латники Охеди увігналися в розгублені лави індіанців.
Зайнявши висоту, що панує над долиною, Альварес Акоста поставив на ній гармати і бомбарди.
Каонабо привів з собою воїнів з найвіддаленіших закутків острова, покладаючись на їхню дику мужність. Але ці люди ніколи не бачили коней, і вигляд тварин, закованих в крицю, вжахнув їх. Забувши про свої списи і стріли, вони падали на коліна перед вершниками, підносячи до неба руки.
Тоді з правого флангу на іспанців ударив Каонабо з п'ятьмастами воїнів, загартованих у боях з карібами.
Нічого людського не було у тому вереску, з яким вони, наче лавина, ринули на іспанців. Але не встигли вони дійти і до перших лав піхоти, як Альварес Акоста вдарив з гармат і бомбард.
Першими здригнулись люди касика Гуаріонеха. Піхота так і не взяла участі в бою. Тікаючи в паніці, індіанці топтали один одного, а вершники, наздоганяючи їх, перетворили кілька тисяч чоловік у криваве місиво.
Взяті у бій, за наполяганням Охеди, двадцять велетенських собак-шукачів доконали розпочату бійню. Вони переслідували червоношкірих втікачів, наздоганяли їх величезними стрибками і, хапаючи за горло, валили на землю.
Спостерігаючи бій, я то заклякав від жаху, то, хапаючи Гуатукаса за руку, кидався вперед.
Ми спустились до підніжжя гір у ту мить, коли Охеда верхи, з піднятим у руках мечем, проскакав повз нас, переслідуючи тікаючого Каонабо.
На обличчі лицаря вигравала відважна усмішка, чоло пересічене шрамом від ворожої стріли. Руки його були закривавлені, кров збігала з широкого держака меча, кінь його по черево був вимазаний кров'ю.
Я відвернувся од цієї страшної людини.
Гуатукас доторкнувся до мого плеча.